Народний артист України, почесний громадянин Чернівців Іво Бобул 17 червня відзначив 70-річний ювілей.
” ” поговорив зі співаком про життєві перипетії та нелегкий шлях до слави. Інтерв’ю опубліковане у випуску ” ” від 29 червня, пише molbuk.ua
“Кожен сам коваль свого кінця”
– Пане Іво, вітаємо з чудовим ювілеєм! Як почуваєтеся?
– Я молодий. Тож не дочекаються (сміється, – ред.)
– Ви багато чого досягли. Та чи є ще щось таке, про що мріяли?
– Як кажуть, хочеш насмішити Бога – розкажи про свої плани. Тому про свої мрії й задуми я мовчу. Бо навіщо казати про те, чого може й не бути? Головне для мене – щоби настала перемога. Кожен зараз допомагає країні, як може.
– І ви в тому числі…
– Я допомагаю, але про це не кричу. Добро не любить, коли про нього дуже багато говорять. Зміг зробити щось корисне – і слава Богу.
– Такими артистами, як ви, Буковина пишається, а от такими, як Ані Лорак, – ні…
– Ой, не хочу про це… Як то кажуть, кожен сам коваль свого кінця.
– Чи не думали перебратися ближче до рідної Буковини?
– Ні. Я з першого дня великої війни нікуди не виїжджав, із сином і дружиною залишався в Києві. Їздив за кордон лише на запрошення друзів, щоби зібрати кошти для наших воїнів. Не маю наміру купувати квартиру в Чернівцях, бо вже давно оселився в Києві. Хоча на Буковині в мене багато друзів, родина.
– Так, у вас дуже велика родина…
– Щоправда, зараз усі пороз’їжджалися хто куди. Сестра, яка мешкала у нашому родинному будинку в Тереблече, поїхала до доньки за кордон. Приїжджає час від часу. А що робити? Роботи в селі немає, треба за щось жити. Я, скільки можу, допомагаю. Але один не можу підтримати всіх.
– Яке майбутнє бачите для сина?
– Сказав йому: “Даниле, обирай те, до чого лежить душа, що ти хочеш”. Я, перш ніж стати артистом, випробував дуже багато різних професій. І мене завжди щось скеровувало, тягнуло на сцену. Зі мною постійно були пісні, гітара. Син же має хист до іншого, захоплюється комп’ютерами. Не всі мають співати.
– Та все ж як вам здається, передався йому ваш талант?
– Він не співає, але голос у нього є, хороший тембр. Може, ще заспіває.
– То, можливо, колись побачимо дует Іво та Данила Бобулів?
– Не знаю, не знаю. Я не дуже б цього хотів. Згадуючи ті приниження, через які пройшов, не хочу, щоб з нього хтось так знущався. Головне, щоби був людиною. Це для мене основне.
“У Чернівцях ніколи не шанували своїх талантів”
– Як вважаєте, чи належно оцінений в Україні ваш талант?
– Ой, що вам казати. У нас стільки несправедливості. На жаль, в Україні тривалий час панувала російська культура. І я це дуже відчував на власній шкурі. Багато хто прогинався під Москвою. Бо хотів вижити.
– Той-таки Олександр Сєров, який у 80-их роках у Чернівцях співав українською, а тепер – народний артист Росії…
– А ви згадайте усіх тих артистів, які вийшли з Чернівців ще до 90-их років. Якби вони залишилися тут, у Чернівцях, хтось би їх знав? Та ніхто. Я не збираюся нікого судити. Кожен зробив так, як хотів.
– На щастя, зараз ця тенденція змінилася…
– Дуже сподіваюся, що так. Йде страшна війна. І ось, немає тут російських акторів і співаків. І що, Україна померла від цього? Навпаки, стала чистішою, чеснішою, люди почали звертати увагу на власні таланти, які набагато кращі. Народ згадав, що є такий Іво Бобул, який поклав на вівтар мистецтва багато років життя і здоров’я. Та й не тільки я – багато хлопців і дівчат.
– Уявляю, як вам було образливо…
– Так, бо коли я мав сили, коли мені хотілося гори перевернути, мені абсолютно ніхто не давав дорогу. От московські артисти – то інша річ!
Утім, українці, у тому числі й буковинці, і зараз не надто вміють шанувати свої таланти. Яскравий приклад: нещодавно помер Левко Дутківський. Людина зробила величезний вклад у розвиток музики, створила ансамбль “Смерічка”, популярнішого від якого в Україні ще не було. На жаль, я не міг приїхати на похорон, був на гастролях. Послав брата, він вінок поклав на могилі від мене.
Але глянув відео з прощання – і мені стало ніяково. Чому така неповага до людини, чому так мало буковинців прийшли віддати останню шану?! Ніколи у Чернівцях не було поваги до своїх талантів.
“Мені є що сказати глядачеві”
– У вас тут багато друзів, серед яких – ексмер Микола Федорук…
– Так, ми з Миколою Трохимовичем багато років товаришуємо, вже й кумами стали. Я його вінчальний батько. Познайомив нас Василь Кошман (колишній директор обласної філармонії – ред.), відтоді й дружимо. Коли Микола Федорук був мером, я часто виступав у Чернівцях. Вдячний йому за це. Так має бути…
Також товаришую з Павлом Дворським, Оксаною Савчук та Іваном Кавацюком (дует “Писанка – ред.). Залишилися і друзі з часів моєї юності…
Всюди в Україні маю повагу. А от у Чернівцях цього не відчуваю. От я – почесний громадянин Чернівців. А був День міста – хтось запросив виступити?
– Зате у вас є іменний номер у готелі! Далеко не кожен артист його має.
– Ну, так, це давно зробили. Маю навіть документи на цей номер. Але дуже рідко там буваю.
– Ще один ваш давній товариш – експрезидент Леонід Кучма. Які у вас зараз стосунки?
– Нормальні. Спілкуємося і з ним, і з його дружиною Людмилою Миколаївною.
– Озираючись на пройдений шлях, не жалкуєте, що він був складним?
– Ні. Але не дай Боже нікому пройти те, що я пройшов, доки потрапив на сцену. Навіть своїм ворогам цього не бажаю.
Помиляється той, хто гадає, що життя артиста – це тільки сцена і розваги. Це дуже велика і важка праця. Поки молодий, вийшов на сцену, показав зад. А потім що будеш робити? А якщо ти нічого не пережив, із дитячого візка відразу на сцену, то про що розкажеш глядачам? Як ти можеш співати про велике кохання, якщо його не відчув і не знаєш, що це таке? А мені дуже багато чого є сказати. Я свій пуд солі з’їв… Піднімався на драбину слави щабель за щаблем.
Зараз усе по-іншому, маєш гроші – все можеш купити. Та народ усе одно не обманеш. Глядач, як та дитина, щиро скаже правду…
З досьє ” “:
Іво Бобул (17 червня 1953, Порубне, нині Тереблече) — співак (баритон), композитор, педагог, народний артист України. Народився у багатодітній сім’ї.
Після закінчення школи переїхав у Слов’янськ Донецької області, аби вступити в місцеве училище. Згодом служив у радянській армії, але під час служби часто їздив із концертами по військових частинах.
Його першою сходинкою у кар’єрі стала участь у колективі ВІА “Море” Севастопольського відділення Кримської державної філармонії. Його у 1979 році запросив композитор Валерій Громцев, який теж – із Буковини.
Згодом Бобул працював у ВІА “Черемош” та ВІА “Жива вода” Чернівецької обласної філармонії (1980 – 1981). Саме тоді він записав свої відомі хіти “Якщо любиш, кохай”, “Зоряна ніч”, “Краю мій, край”, “Я побачив гори” та інші.
З 1984 року працював у Тернопільській філармонії солістом та керівником ВІА “Віватон”, а з 1997-го – солістом Чернівецької обласної філармонії.
Найбільша популярність до нього прийшла з 1990-х років, коли Україна стала незалежною і Бобул міг співати виключно для українського глядача. Саме тоді стали хітами такі пісні, як “Старе джерело”, “Рідна хата”, “Голуба вода”, “Місячне колесо”, “Емігрантка”, “Тополина любов”, “Небеса твоїх очей”, “Минає день, минає ніч” та багато інших.
У 1995 році Іво Бобулу надали звання заслуженого артиста України, а в 1998 – народного артиста. У 2003 році йому вручили орден Ярослава Мудрого V ступеня, а у 2013 – орден “За заслуги” III ступеня.
Іво Бобул: “Все золото світу”
Іво Бобул та Лілія Сандулеса “А липи цвітуть”
” ”
–>
