Військові капелани з Буковини стали духовними наставниками для бійців ЗСУ
Священники Православної церкви України отці Іван Турчинський і Назарій Гагалюк служать у 8-му окремому батальйоні 10-ї окремої гірсько-штурмової бригади “Едельвейс”.
Військові капелани щодня провадять свою душпастирську діяльність на фронті, підтримуючи бойовий дух воїнів. Вони такі ж військовослужбовці-офіцери: носять військову форму, складають військову присягу. Їм неодноразово доводиться ризикувати життям, щоби дістатись до позицій захисників на передовій. Там, в окопах, вони спілкуються з бійцями, сповідають і навіть здійснюють обряд вінчання.
“Охороняємо душі наших воїнів”
“Я люблю Україну, свій край, де народився, український народ та його солов’їну пісню, молитву рідною мені мовою – українською”, – пояснив своє бажання стати військовим капеланом отець Назарій ГАГАЛЮК.
Ще студентом Чернівецького університету, він брав участь у революції. “Я важко пережив побиття студентів на Майдані у листопаді-грудні 2013 року. Коли у 2014-му Росія напала на Україну, вирішив стати військовим капеланом. Порадився з дружиною, вона підтримала мене, – пригадує священник. – У 2016 році пройшов курси капеланів у Михайлівському монастирі, отримав посвідчення. Перші служіння проводив у Попасній на Донеччині. Згодом, у 2018-му, потрапив до 8-го окремого гірсько-штурмового батальйону 10-ї окремої гірсько-штурмової бригади “Едельвейс”. Відтоді служу тут”.
Історія отця Івана Турчинського теж почалася з Майдану, де він був одним із комендантів студентської молоді з Чернівців. Тоді він навчався на богословському відділенні Київської духовної академії при ЧНУ. Висвятився на священника, отримав парафію в селі Оршівці на Кіцманщині. Коли у 2014 році почалася російсько-українська війна, займався волонтерством – збирав допомогу для бійців АТО.
– Якось подумав, що можу поїхати до хлопців і там з ними молитися, забезпечувати їхні релігійні потреби. Так почалася моя армія. Спершу
був водієм реанімобіля, пізніше отримав мандат на здійснення військової капеланської діяльності. У 2018 році заступив на посаду військового капелана гірсько-штурмового батальйону бригади “Едельвейс”. Майже одночасно зі мною прийшов сюди отець Назарій. За шість років служби ми з ним стали мов рідні брати, – каже отець Іван. – Служіння військового капелана на фронті мало чим відрізняється від служіння звичайного священника у храмі на парафії. Проводимо сповідь, причастя, вінчання, хрещення, освячення різних предметів, благословення перед боєм, спільні молитви. Хоча є і певні відмінності. Маємо бути поруч із нашими воїнами, щоби вони не втратили своєї людяності на відміну від ворогів, у яких це відчуття відсутнє. Війна – це дуже жорстоко. Боєць може не витримати, зламатися. Основна роль капелана – бути охоронцем його душі. Пояснювати, що ведеться визвольна війна, а не загарбницька. Не ми прийшли на їхню землю задля того, щоби ґвалтувати та вбивати дітей, жінок, чинити злочини, які були скоєні у Бучі та Ірпіні. Те, що роблять зараз наші воїни, – святий обов’язок Божого заповіту: “Бо немає більшої любові, як хто душу свою покладе за ближнього свого”. Сам Ісус Христос сказав: “Хто з мечем прийшов – від меча погине”.
“Думав, що не виживу”
Капеланський однострій – це та ж військова форма. На шевронах напис “військовий священник”, на погоні зображення православного хреста.
– Маємо із собою церковне церковний одяг священнослужителя. Зокрема, підрясник темно-оливкового кольору. Буває, що доводиться звершувати богослужіння, сповідь або єлеопомазання в окопах. Тоді на військову форму одягаємо зверху єпитрихаль, – розповів отець Іван. – Військовий капелан – це той самий військовослужбовець ЗСУ офіцерського складу. Але ми не беремо безпосередньої участі в боях, у нас немає зброї. Наша зброя – слово Боже та молитва. Капелан так само переживає нелегкі будні війни: втому, холод, страх. Надихає те, що наша присутність допомагає бійцеві усвідомити – він не один.
– Сама війна вже є велика трудність, – вважає отець Назарій. – Часто буває важко помолитись, важко постити, шукати правильний підхід до воїна, щоби розділити його проблеми, поспівчувати за загиблими друзями. Але коли йдеш до наших бійців, то одразу налаштовуєш себе бути сильним, аби зміцнити їхній моральний та бойовий дух.
Капелан для військових і мудрий порадник, і бойовий побратим, і вірний друг. Він не тільки помолиться за них, а й нагріє чаю, приготує їсти. “Якщо боєць прийшов із переднього краю стомлений, давно не спав, то мені неважко нагріти йому води на чай чи посмажити картоплю. Або допомогти поміняти колесо в автівці. Ми живемо життям військовослужбовців і завжди разом із ними”, – запевнив отець Іван.
У кожного капелана, як у військовослужбовця, є свій позивний. Більшість бійців у батальйоні навіть не знають прізвища та імені отця Івана Турчинського. Кажуть: “Приїхав Падре” – і все зрозуміло.
– Мій приїзд – це подія в їхніх важких буднях: чергування, наряди, бойове завдання. Можна поговорити, запитати, пожартувати. Вони ставляться до мене як до рівного, а я до них – з глибокою повагою. За ці роки довелося багато пережити. Ми їздимо скрізь: на передову, в окопи на першу лінію оборони. Неодноразово потрапляли під мінометні й танкові обстріли, градами нас накривали. Були такі небезпечні ситуації, коли думав, що не виживу. Втратив на цій війні багато друзів, свого кума, з яким дітей хрестили. Найважче – проводжати бійців в останню путь та відспівувати їх. За кожним серце щемить, – болісно зітхає отець Іван.
– Сумно бачити, коли твою країну розстрілюють та грабують, як плачуть діти, матері за загиблими рідними. Та попри все це, ми стоїмо, бо з нами Бог і правда, – переконаний отець Назарій.
– Якщо на те буде воля Божа, здоров’я та можливість, то служитиму Богу, людям, армії та Україні до кінця своїх днів, – запевнив отець Іван. – Перемога вже скоро… Треба вірити. А нашим воїнам бажаємо, щоби ворожі кулі та снаряди оминали їх, щоби вони повернулися живими з перемогою до своїх домівок і сімей.
” ”
–>
