Олександр Чайка на передовій отримав важке поранення і втратив ногу. Війна розділила життя 33-річного чоловіка на “до” і “після”.
Молодий чоловік із двома вищими освітами 24 лютого пішов до військкомату.
“Коли розпочалася війна, дружину та її сестру я вивіз до Львова. Сам пішов до військкомату. Щойно став на облік, як одразу мене завезли в бойову частину. І вже звідти розпочався мій шлях солдата. Коли я потрапив на передову, було відчуття, що це кіно. Не хотілося вірити, що все відбувається насправді. Навкруги літають снаряди, вибухають. Перші дні були дуже важкими, але з часом звик”, – пригадує Олександр.
11 березня 2022 року Олександр потрапив на фронт, а шостого квітня вже отримав поранення.
“О 09:15 розпочався масовий артилерійський обстріл. Він тривав недовго – хвилин десять. І затишшя… Аж раптом за кілька секунд у наш окоп влучив снаряд. Мене засипало землею. Одразу думки: “Невже це все? У мене ж стільки планів було на життя!…” Свого тіла не відчував, оскільки був повністю прикиданий землею, тільки голова стирчала. Кажу товаришеві Андрію: “Знайди рацію”. Рацію він не міг знайти, швидше за все, її привалило. Уже потім з’ясувалося, що Андрій також важко поранений – осколком пробило коліно, контузило, кров ішла з вух та рота. Розкопував мене Артем. Мої сідниці були порізані осколками, а нога зламана. Коли Артем мене розкопав, снаряд танка – сантиметрів 30 – лежав у мене поміж ніг. Артем ще жартував, що ми зробимо з нього талісман, і я носитиму його на шиї на ланцюжку”, – каже Олександр.
Чекали на “швидку”. Я втрачав свідомість через значну втрату крові. Коли прийшов до тями, був уже в Лисичанську. Звідти мене доправили у Дніпро. У госпіталі в Дніпрі моїй мамі сказали, що дають мені 20 відсотків на життя. І навіть без моєї згоди та згоди батьків прийняли рішення ампутувати ногу, бо по-іншому мене б не врятували – газова гангрена поширювалася дуже швидко. А далі, сказали, все залежить від мене: наскільки сильне у мене серце і бажання жити. Наші лікарі працюють на високому рівні, я дуже їх ціную. У Дніпрі навіть інтерни роблять неймовірні операції, зараз час такий.
Військового протезували в США завдяки волонтерській організації. Там він навчався ходити на протезі.
“Американці дуже добре ставляться до України. Українські прапори – через один будинок на вулиці. Я думав, що там мешкають українці, а то американці. Саме завдяки американцям я отримав протез, який коштує понад 100 тисяч доларів. Допомогли мені їхні церкви та волонтери”, – розповідає чоловік.
Протезування дуже важко, адже в Олександра немає культі.
“Протез поясний, із тазової кістки. Є спеціальна чаша, в яку я вставляю таз, а потім застібаюся спеціальним поясом на животі. Протез дуже якісний, дуже маневровий. Попри те, що така висока ампутація, я можу досить швидко ходити. Зараз живу на 23-му поверсі в Києві. Коли вимикали світло, спускався і підіймався сходами. Піднімаюся на 23 поверх із протезом і милицями за 15 хвилин, а спускаюся за сім хвилин”, – пояснює Олександр.
Незважаючи на поранення та протезування Олександр зміг повернутися у спорт та до викладання.
“Я повернувся повністю як у викладацьку сферу, так і у спортзал, де зміцнюю м’язи, які мені зараз потрібні. Оскільки у мене поясний протез, потрібно зміцнити корсет, контролювати харчування – мені не можна набирати вагу. Мають бути сильні спина, живіт. Потрібно зміцнити ногу. Осколками порізало м’язи, коліно тримається лише завдяки верхньому і боковому м’язам. Тому ці м’язи потрібно “закачати”, – зазначає чоловік.
Пораненим військовим Олександр Чайка радить не сидіти без діла і робити мінімальні фізичні вправи.
“Розумію, що у кожного різні поранення. Тому можу сказати тільки за себе. Психологічний стан особливо важкий у перший період – до місяця. Коли лежиш в реанімації, можуть бути незрозумілі думки. Сильний біль, багато запитань, ніхто не може дати чітку відповідь. Ти під дією різних ліків, мова нечітка, тебе не можуть зрозуміти. А тобі важко повторити. Ти зриваєшся на рідних… У знайомих хлопців із важкими пораненнями було так само.
Попри свій стан, раджу не сидіти без діла. Майже три місяці я перебував в реанімації. Мені не можна було сідати, якось особливо рухатися. Але я не лежав без діла, розминав ногу, робив рухи головою. Нехай це будуть елементарні вправи, але обов’язково їх робіть двічі-тричі на день”, – радить Олександр Чайка.
Автор Леся Токарюк
” ”
–>
