Фото з фб-сторінки Оксани Руссу
До 24 лютого подружжя чернівчан Оксана та Олександр Руссу жило звичайним мирним життям у любові та злагоді. Оксана працювала бухгалтером на місцевому великому підприємстві. Олександр – менеджером на іншій великій фірмі. Під час відпусток їздили родиною відпочивати на море і просто проводили гарно час. Донька на той час уже працювала в Києві журналісткою.
Про це йдеться у публікацїі ” ” від 2 березня, пише molbuk.ua
“Збагнула, що ще трохи – і росіяни можуть бути тут”
Так воно, може, й досі тривало б, якби не велика війна. Вона враз змінила усе. Уже 25 лютого Оксана та Олександр із рюкзаками на плечах стояли під штабом тероборони. Черга тоді була довжелезною: охочих провчити московитів виявилося стільки, що навіть не всіх записували до війська.
Кілька місяців пара у складі ТрО перебувала на Буковині, проходила військовий вишкіл. Потім чоловіка з дружиною відправили на Харківщину. Зараз чернівчани охороняють рубежі Слобожанщини під самим російським кордоном. Московські війська неподалік, наші їх часто спостерігають із бінокля. Проте сунутися на українські землі не сміють – їх на Харківському напрямку добряче провчили.
Кореспондентці ” ” вдалося зв’язатися телефоном з Оксаною Руссу. Поговорили про події після 24 лютого та військову службу в парі з чоловіком.
“Ми – цивільні люди, жодного стосунку до військової справи до повномасштабного вторгнення не мали, – каже пані Оксана. – Сашко, щоправда, служив колись в армії, тож хоч певне поняття мав, на відміну від мене. Рішення йти на фронт виникло спонтанно. Коли 24 лютого почалася велика війна, мені зателефонував брат і повідомив, що везе родину зі Львова до Чернівців, а сам іде до військкомату.
З роботи нас усіх розпустили. Я роздрукувала карту України й почала стрілочками відзначати, де відбуваються атаки. Збагнула: якщо росіяни вже під Києвом, то такими темпами ще трохи – і вони можуть бути тут. Наша донька перебувала у Києві під обстрілами. Тому в нас навіть не постало питання – йти чи не йти. Однозначно йти! Чоловік, щоправда, думав, що на роботі закриє якісь свої гештальти. У мене ж про це навіть не йшлося. Бо якщо москалі через два дні будуть у Чернівцях, то вже стане байдуже, що ти якісь гештальти не закрив. Ну, так ми і пішли…”.
“Таких, як ми, багато”
Почувши, що Оксана – бухгалтерка, їй запропонували аналогічну посаду в штабі. Жінка навідріз відмовилася.
“Мені що, міняти калькулятор на калькулятор? Ви жартуєте? Я прийшла тут Батьківщину захищати, а не цифри рахувати, – заперечила. – Щоби ви розуміли, про гроші тоді взагалі не йшлося. Ми всі йшли захищати Україну. Те, що за службу будемо щось отримувати, нам озвучили лише наприкінці березня”.
“Ну, ви й відчайдушна пара”, – не втримуюся від репліки.
“Річ у тому, що таких, як ми, багато, – зауважує співрозмовниця. – Просто так склалося, що ми пішли сім’єю. Це тепер військкомат ходить містом і збирає військовозобов’язаних. А тоді така черга стояла, що багатьох людей просто брали на олівець й обіцяли зателефонувати пізніше. І жінок була велика кількість”.
Пані Оксана зізнається: дратувало, що їхній підрозділ довго не відправляють на фронт, а тримають в області.
“Чесно кажучи, в мене вже поставало питання щодо доцільності нашого перебування тут. Думалося: а чи не зробила б я більше корисного, якби була цивільною в цей час. Волонтерила б тощо. Бо в перші дні було таке піднесення, що люди готові були йти під Бахмут. А після тривалого перебування в тилу азарт трохи згас. Добровольці почали чухати потилицю й думати: “Та, ну його, життя прекрасне”. Так, нас ганяли на полігоні, навчали важливих речей тощо. Ми відірвали себе від звичного життя. Жили в наметах у лісі. Та це не йде ні в яке порівняння з хлопцями, які в цей час перебували на передовій, де йшли страшні бої. Тому про цей період піврічного перебування іронізую, що ми бійці з “буковинського котла”, – жартує жінка.
Утім, потім їхній підрозділ таки відправили на Харківщину, причому навіть далі, ніж планувалося.
“ЗСУ потужно атакували московитів на цьому напрямку й відтіснили їх аж на кордони РФ, – радіє співрозмовниця. – І якщо спочатку ми мали бути десь посеред Харківщини, то врешті зупинилися на нулі. Тобто наразі ми виконуємо роботу прикордонників. Перед нами вже Росія. Тут теж є небезпека. З того боку нам “прилітає”. Але це війна артилерії. Тут таких прямих атак, де б стріляли з автоматів, немає. Бачимо московитів лише в бінокль, коли стаємо на “еспешку” (останній форпост – авт.). Дивимося на їхні позиції, як вони ходять полями, розвантажують техніку…”
“Цей рік для нас втрачений”
На запитання, як може описати своє життя на “нулі”, відповідає:
“Можу сказати коротко: не рекомендую. Хоча вже якось втягнулася. Розпорядок такий: кілька днів – у селі, потім виїжджаємо на “воп” у лісі (опорний пункт взводу – авт.), через деякий час міняємося. Останні три дні у нас – мінус 17 градусів (інтерв’ю записували 24 лютого – авт.). Купа снігу, справжня зима. Але нічого дивного, це схід. Нам так і казали: “Вам би цю зиму пережити”. А в бліндажах тепло, буржуйки гріють. Ба більше, наші бліндажі серйозні, на всю висоту в землі. Зрозуміло, що це не те цивільне життя, до якого я звикла, та що поробиш. Підписалися, то маємо тягнути”.
І Оксана, і Олександр – стрільці. Часом, якщо командир ставить разом, ідуть в один наряд, іноді – окремо.
“Чи є в цьому якась романтика? Ну, така собі, якщо чесно, – розмірковує військова. – Те, що ми разом, звісно, допомагає. Нам так легше, спокійніше. Та, на жаль, цей рік уже для нас втрачений. Бо це не життя. Після перемоги хочу поїхати родиною на тривалий відпочинок і просто насолоджуватися сонцем, морем, спокоєм, ні про що не думаючи…”
” ” у Facebook | Telegram | Viber |
–>
