Дід чернівчанина Олега Попеску був одним із тих, хто опинився в колоні, яка прямувала до румунського кордону першого квітня 1941 року. Йому вдалося вижити.
Не очікували, що буде така провокація
“Вісім років тому дід помер, але про цю трагедію розповідав мені неодноразово. У 1941 році моєму діду Лазарю Попеску було 19 років. Він жив у селі Сучевени. Почув, що буде відкритий румунський кордон і його дозволять перейти. Пішов сам, родина залишилася у селі”, – каже Олег Попеску.
Багато людей у той час йшли до Румунії. Вони не сприймали, що раптово опинилися у Радянському Союзі. У Румунії теж була бідність, але у багатьох там були родичі, тож сподівалися на краще життя.
Для того, щоби перейти кордон, нібито потрібно було лише заповнити заяву. Люди з цими паперами пішли у райцентр до відділу НКВС. Там ці чутки заперечили, але всі почали обурюватися, чому влада передумала. Тож натовп це не зупинило.
“Коли люди наблизилися до кордону, то прикордонники спочатку стріляли в повітря. Та, коли люди підійшли ближче, вдарили кулеметні черги з трьох боків. Мій дід був усередині натовпу. Він чув свист куль над головою, бачив, як перед ним падали люди. Він почав тікати і навіть не пам’ятав, куди: біг через кущі, чагарники, обдер ноги до крові. Біг, доки вже не чув пострілів, гавкіт собак і крики. Боявся повертатися додому одразу, прийшов лише ввечері. І це його врятувало. Бо прийшли працівники НКВС перевіряти, чи всі вдома. Якщо когось не було, депортували”, – каже Олег Попеску.
“Дід розповідав мені про цю трагедію, але поїхав на місце лише тоді, коли звели капличку. Потім він щороку до 90 років їздив в урочище Варниця, адже там загинуло багато людей, яких він знав”, – продовжив Олега Попеску.
Солдат вдарив шаблею по хресту – і вона зламалася
До річниці трагедії в урочищі Варниця Державний архів Чернівецької області виставив архівні документи.
В архіві є доповідь румунською мовою від 1943 року претора Сторожинецької волості губернатору провінції Буковина щодо трагедії в комуні Финтина Албе (нині Біла Криниця). Ці факти трагедії розповіли брати Амарієй та Урсаке Георгій, яким було 29 років.
“Навесні 1941 року чутка про перехід кордону прокотилася зі швидкістю блискавки по цілому Сторожинецькому повіту, населеному румунами. Тим, хто хоче переїхати до вільної Румунії, потрібно зробити простий запит (українською чи російською мовами), вказавши причину, чому вони більше не хочуть залишатися у “комуністичному раю”, і, слідуючи цьому проханню, кожному заявнику буде дозволено перетнути кордон до Румунії.
Після того, як румуни підготували відповідний запит, спонтанно й одноголосно було вирішено, що мешканці передаватимуть свої запити особисто до Адинката (сьогодні Глибока – ред.). А у випадку неотримання негайного рішення всі мешканці повинні йти до кордону і перейти до Румунії.
Першого квітня 1941 року мешканці сіл Верхні Петрівці, Нижні Петрівці і Купка, сформувавши групу приблизно з 1500 чоловіків, жінок та дітей, прибули до села Сучевени, де до них теж приєдналися жителі села.
Перш ніж вирушити в дорогу, увійшли до церкви в селі Сучевени, взяли три хрести, на яких повісили білі рушники – у знак того, що не хочуть боротися проти панування, а лише перетнути кордон у країну. Потім усі стали на коліна на подвір’ї церкви і під звуки дзвонів проказали молитву.
Більшість спокійно і мирно рушила до Адинкати. На виході з села людей зустріла група із 3 радянських солдатів біля мосту через річку Сірет. З витягнутими шаблями група більшовиків закликала людей повернутися додому. Один із солдатів вдарив шаблею по хресту на чолі колони, але шабля одразу зламалася.
Присутні люди, побачивши в цьому Божий знак, відсторонили солдатів і продовжили шлях. Увійшовши у село Адинката, ця група почала поповнюватися румунами з інших частин округу, так що на площі зібралося майже 5000 осіб.
Побачивши, що результату немає, натовп ніби по команді рушив до кордону, перетинати його будь-яким способом. До кордону йшли через село Сучевени. У центрі села колону зупинили кілька радянських офіцерів і солдатів, які наказували людям, щоб вони повернулися до своїх домівок. Тим часом на горизонті почали з’являтися вантажівки, повні солдатів Червоної Армії. Однак колона наступала, з хрестами на чолі, і йшла все ближче до кордону.
На території села Біла поблизу кантону Варніца раптом з трьох боків кулеметні черги радянських солдатів почали безжально косити людей.
Тих, кому вдалося врятуватися від кулеметних пострілів, сховавшись у сусідньому лісі, радянська кавалерія наздогнала і зарізала шаблями, інших виловили. Лише незначна частина змогла втекти та повернутися до своїх домівок.
Результатом була загибель кількох сотень людей на землі села Біла Криниця, яких потім радянські солдати кинули в братські могили і поховали так, щоб їх пізніше не вдалося ідентифікувати. Сотні сімей були заарештовані і частково ув’язнені в Адинкаті, частково депортовані. З 260 румунів, заарештованих у в’язниці села Адинката, після трьох тижнів випробувань, 200 осіб були звільнені, а решта 60 осіб були депортовані, і, вірогідніше, загинули”.
Цю трагедію радянська влада замовчувала десятиліттями.
Як свідчать архівні документи, у 1990 році почали з’являтися протести прокуратури Чернівецької області до президії Чернівецького обласного суду щодо закриття кримінальної справи відносно жителів Герцаївського району, засуджених за нелегальний перехід кордону з СРСР до Румунії.
Наприкінці 90-х років в урочищі Варниця звели каплицю у пам’ять про невинно загиблих.
Від редакції: висловлюємо подяку Вадиму Ватаманюку у допомозі перекладу тексту претора Сторожинецької волості Сторожинецького повіту Губернатору провінції Буковина.
