На початку повномасштабного вторгнення потяг “Чернівці – Київ” став евакуаційним. Понад два місяці ним перевозили тих, хто тікав від війни.
Начальник потягу Роман Сидлярчук розповідає, що найбільше пасажирів, скільки їм вдалося перевезти з Києва до Чернівців одним потягом – майже дві з половиною тисячі. До того в ньому вміщалося до 500 людей, залежно від кількості вагонів, йдеться у публікації ” “.
Люди готові були весь день чекати, щоб виїхати
– Евакуйовувати людей почали з 24 лютого. Саме тоді в столицю заходили ворожі диверсійно-розвідувальні групи. Біля вокзалів тривали бої, так само біля пункту формування потягів. Прилітали кулі, снаряди. Кілька разів у дорозі деякі вагони потрапляли під обстріли. Були розбиті шибки, але, на щастя, люди не травмувалися, – каже Роман. – Пізніше вже тільки на перегонах чули, де вибухи. Моя бригада не потрапляла у серйозні ситуації. В одному рейсі було від 18 працівників. Люди готові були весь день чекати на вокзалі, щоб тільки виїхати. Наприкінці лютого їздили хаотично, без графіка. Потім – за графіком. Потяг наповнювався людьми за десять хвилин, інколи за п’ять.
Фото надав Роман Сидлярчук
Начальник потяга каже, що у перші дні повномасштабного вторгнення у них не було жодного алгоритму дій. Провідники запитували, не знали, як бути з тими пасажирами, хто купив квитки, а хто ні. Тоді ж пан Роман їм відразу сказав: “Забираємо всіх”.
– Ми всіх брали, у кого були квитки, у кого не було. Головне, щоб люди мали при собі документи, що підтверджують особу. Не було часу на вказівки, треба було рятувати. Я відразу сказав, щоб провідники не хвилюватися, люди будуть ділитися місцями. І уявіть, люди, які купували квитки у спальних вагонах і справді жодного слова не казали. Навпаки, допомагали іншим. Був випадок, коли ми просто їхали у парк відстоювання, люди подумали, що будемо відправлятися з порожнім вагоном до Чернівців. Чоловіки тоді намагалися “взяти штурмом” той вагон, доки ми пояснили, що зараз маємо повернутися, – додає.
Чоловіки їздили дуже рідко
Всі евакуаційні потяги були безкоштовними. Брали всіх, хто хотів виїхати, але перевагу віддавали дітям, жінкам та людям похилого віку. Нерідко їздили й маломобільні.
– Чоловіків також брали, але їх було дуже мало – з усіх пасажирів приблизно відсотків 10. Багато хто відправляв дружин із дітьми й залишався захищати Київ. Постіль не видавали, бо можливості повноцінно спати не було. На одному місці – шість-сім людей. Діти сиділи у батьків на руках, у коридорах, в тамбурі. Були такі рейси, що тварин було більше, ніж людей, ніхто домашніх улюбленців не залишав. Лише інколи доводилося залишати візочки, деякі речі, якщо вони зовсім не вміщалися. Було важливіше врятувати людські життя, – розповідає про події у березні Р. Сидлярчук.
Маломобільним всі злагоджено допомагали. Люди поступалися їм полицями. “Був такий випадок, що у вагон потрапила старенька бабуся на візку, а там людей вже було дуже багато. То якщо на одній полиці вміщалося шість людей, то їй поступилися місцем, щоб вона лягла. І ніхто не нарікав”.
Майже ніхто не спав
Роман Сидлярчук каже, що непорозумінь між пасажирами майже не було. Згадує тільки один прикрий випадок.
“Двоє чоловіків зайшли одними з перших у купе і зачинили його на замок. Ми перевіряли тільки документи, проїзні квитки ні, тому ті двоє встигли швидко зачинитися. Двоє людей на чотирьох місцях. Коли вже потяг вирушив, провідники почали ходити й запитувати людей, чи все добре. А тут купе зачинене, ніхто ж не знає, що там. Може людині стало погано. Відчиняємо, а там сидять два чоловіки. Вони не сварилися, просто розгубилися і нічого не казали. Думали, що їх будуть бити. Обійшлося”, – розповідає.
Коли потяг зупинявся, навіть з якихось технічних причин, пасажири дуже панікували. У таких ситуаціях провідники виконували й роль психологів – заспокоювали, запевняли, що все буде добре.
Начальник потяга каже, що страшно їм було тільки у першому рейсі, пізніше помалу звикали.
– Провідники у перші години були шоковані, вже потім ми почали звикати до такого графіка. Ми майже не спали. Поїхали кілька поїздок – вже навчилися, як правильно розраджувати людей. Коли потяг зупинявся, люди були дуже налякані, – додає. – Наш евакуаційний рейс був постійним, їздили до початку травня. Зараз дуже рідко, майже не призначають. Найбільше потяги були переповнені у березні, потім пасажирів ставало менше. Уже наприкінці квітня деякі жартували: “А лежачі місця у вас є?”
Р. Сидлярчук каже, що робота начальника потяга до повномасштабного вторгнення і після нього дуже змінилася. Якщо евакуаційні потяги зараз курсують рідко, корективи у роботу вносять повітряні тривоги. Залізничники повинні дотримуватися певного алгоритму.
– Якщо зараз оголосили повітряну тривогу в дорозі, ми повинні евакуювати пасажирів. Машиніст зупиняється на перегоні або на наступній зупинці, якщо вона неподалік. Даємо команду, всі мають вийти із потяга і якомога далі розійтися, щоб не було скупчення людей. Після закінчення повітряної тривоги всі гуртом збираємося і заходимо назад. На пероні простіше, бо там є укриття. Інших алгоритмів немає, день це чи ніч. Якщо тривога – ми повинні убезпечити людей, і все.
” ”
–>
