Їхній “роман” розпочався у далекій Канаді майже сто років тому. Але про нього й досі пам’ятають односельчани та родина.
Як усе було, кореспондентці molbuk.ua розповіли внучки Тетяна Гриф та Марія Білінська. Також у статті використані фрагменти з оповідання письменника Георгія Боти “Іваниха – історія кохання”, написаного на основі цієї історії.
Приїхав до Канади у пошуках золота
На початку 30-их років минулого століття Іван Гриф з буковинського села Ставчани відправився до Канади на заробітки. На той момент йому було 26 років. Із Англії пароплавом юнак переплив океан, канадською залізницею дістався містечка Ванкувер, де десятки тисяч емігрантів були охоплені золотою лихоманкою каньйону Фрейзера. Наш земляк також марив прагненням розбагатіти, добуваючи з річки золоті крихти.
Та, прибувши до Ванкувера, він познайомився з підприємцем Петром Нагірним, який емігрував до Канади ще 20 років тому з села Чорний потік, що на Заставнівщині. Чоловік уже добре стояв на ногах: на околиці міста мав велике господарство та крамницю з усякою всячиною – від сита для вимивання золота до медових тістечок. Також скуповував у старателів золотий пісок та перепродував його.
Петро Нагірний запропонував Іванові роботу у себе в господарстві, пообіцявши гарну зарплатню. Той погодився. Працював добре, “на совість”.
За яких саме обставин він познайомився з донькою господаря Марією, точно невідомо. Дівчина була однією з восьми дітей Петра Нагірного, на той момент їй було 16 років. Тетяна Гриф припускає, що знайомство могло відбутися у магазині Маріїного батька, де дівчина, незважаючи на свій юний вік, часто торгувала.
Як би там не було насправді, молоді люди покохали одне одного і почали зустрічатися. Утім, батько Марії був проти такого нареченого. Мовляв, донька може собі знайти значно кращу партію, аніж наймит-земляк. Тоді Іван, який дуже сумував за батьківщиною, запропонував Марії разом утікати до України. Він розповів їй, що вдома, у Ставчанах, має високу, простору хату, млин. А ще ж заробив у Канаді грошей, за які можна буде придбати землю, худобу, і зажити, не знаючи біди.
Була розчарована побаченим
Марія була настільки закохана, що наважилася на цей рішучий крок – покинути батьків, братів та сестер, яких, можливо, більше ніколи не побачить, затишну канадську домівку, і поїхати в незнайомий їй край. Більше того, вона зважилася навіть таємно взяти у магазині батька виручку з каси, бо боялася, що на новому місці їм не буде за що жити.
Утікачі зареєстрували шлюб, купили квитки на потяг, а потім сіли на пароплав, який переправив їх через океан до Великої Британії. Дорога з Канади до Буковини тривала шість тижнів. В Україну Марія приїхала вже вагітною. Молода пара складала плани і мріяла про чудове майбутнє.
Утім, прибувши до Ставчан, юна дружина, яка була на 11 років молодшою за чоловіка, засмутилася. Вона побачила, що хата Івана зовсім не двоповерхова, як він описував, а звичайнісінька сільська хатинка. Ніякого млина не виявилося, лише жорна, які були майже у кожного селянина.
Та нічого не вдієш. На початку січня 1932 року, через 6 місяців після приїзду з Канади, у подружжя Грифів народився син Георгій. Через рік – син Василь, пізніше – Іван. На гроші, привезені з Канади, родина закупила майже 17 гектарів землі. На той час більше землі в селі мав лише місцевий священник. За словами внучок Тетяни та Марії, зараз на тій площі, якою володіли її дідусь із бабусею, мешкають аж 3 родини.
Крім цього, молоді ґазди побудували гарне господарство, придбали коней, корів, овець. Поратися з усім допомагали кілька наймитів. Аби встигати об’їжджати господарку і давати з усім лад, Марія навіть їздила селом на бричці. Здавалося, можна жити й не тужити.
Залишилася сама з трьома малими дітьми
Але біда прийшла несподівано: найменшому Іванкові був лише рік, коли помер його батько, Іван Гриф. У чоловіка був гнійний апендицит, і після того, як він розірвався, почалося зараження крові. Молода жінка залишилася з трьома дітьми на руках. Пережила війну, голод. У 1948 році радянська влада відібрала всі Маріїні землі, примусово розібрали та забрали до колгоспу підсобні господарські споруди. За це Марія на все життя зненавиділа радянську владу.
“Так, то були дуже важкі часи, – розповідає Тетяна Гриф. – Бабусі дісталося по “саме не хочу”. У неї тоді відібрали навіть їстівні припаси – усе, що було біля хати. То вона, щоби врятувати хоч щось, розсипала на долівці горища квасолю з зерном, перемішала те все з половою. Коли представники радянської влади вилізли на горище, побачили на землі той безлад, але все було настільки засмічене, що ніхто не захотів те збирати. Так і залишили. Тож коли не було що їсти, бабуся вилазила на горище, перебирала квасолю з зерном, мила і так варила. Також вона вміла гарно шити, тож обшивала людей. Хтось платив грошима, а хто не мав змоги, приносив молока, яєць. Так і перебивалися. Бабуся й своїм синам шила одяг. Тоді у селі всі чоловіки ходили у портяницях (штанах із товстого білого полотна – авт.). Вона ж шила хлопцям довгі шорти, як у бойскаутів. У нас навіть фотографія десь збереглася, де всі вони у тих шортах. На той час ніхто такого не мав на Буковині”.
Усім синам купила по машині
Після воєнних страхіть Марія дуже переймалася тим, щоб її сини опанували якусь професію, яка би їм дала можливість заробляти собі на хліб. Тож усім трьом придбала музичні інструменти і подбала, щоби вони навчилися грати.
“Тоді не було музичної школи, учні йшли переймати, як тоді казали, вміння у досвідчених музикантів, – пояснює Тетяна Гриф. – Так мій тато навчився грати на акордеоні та скрипці, середущий Василь – на цимбалах, Іван – на тромбоні. Згодом вони почали грати по селах на весіллях. І тоді бабусі стало трохи легше. Бо весілля зазвичай тривало по 3 дні, на той період сини харчувалися не вдома. Та й гроші почали якісь приносити додому. А потім пішли вчитися. Мій батько Георгій першим із села вступив до культосвітнього училища. Дядько Василь закінчив філологічний факультет ЧДУ, дядько Іван – кооперативний технікум, працював згодом продавцем, ревізором. Тато ж мій займався художньою самодіяльністю, організував у селі хор. Пізніше у Кам’янці-Подільському отримав другу вищу освіту – вивчився на вчителя фізкультури, тренував спортивні команди, багато хто його знає на цій ниві”.
На жаль, усі троє братів померли доволі рано. Найдовше – 75 років – прожив найстарший із синів, Георгій. У нього залишилися дві доньки – Тетяна та Марія. У середущого Василя – єдиний син, який зараз проживає на Одещині. У меншого, Івана, – одна донька.
Що ж до Марії Гриф, то всередині 60-их років вона на запрошення свого батька виїхала до Канади. Петро Нагірний пробачив доньці її вчинок. Матері вона, на жаль, уже не застала живою. У Канаді мешкала у державному будинку. Хворіла на діабет, але державного забезпечення вистачало на якісне лікування. Чи спілкувалася з братами й сестрами, невідомо. Вочевидь, не надто тісно, тому що нікого зі своїх синів чи внуків не знайомила з канадською родиною. Зате на свої заощадження змогла купити кожному з трьох синів по машині.
“Пригадую, як усім трьом надійшли сертифікати на купівлю “Москвичів-412″. На той час для села це являлося чимось неймовірним, адже мало у кого тоді взагалі була машина”, – згадує пані Тетяна.
Проте майна у Канаді Марія Гриф не мала і спадщини по собі не залишила.
“У 80-их роках нам надійшов лист англійською мовою. Тоді мало хто знав англійську, довелося шукати, хто би переклав текст. Так ми дізналися, що бабуся померла. У листі також ішлося, що спадщини по ній немає. Залишився лише золотий годинник, вартість якого нам пропонували компенсувати”, – кажуть внучки.
“Усі казали, що бабуся одягається, як чоловік”
І хоча з тих пір минуло майже 60 років, проте Марію Гриф старші люди пам’ятають у Ставчанах і досі. Адже вона дуже відрізнялася від місцевих і зовні, і поведінкою. А внучок і досі жартома називають “канадницями”.
“Вона була людиною, про яку багато говорилося в селі, – провадить Тетяна Гриф. – По-перше, одягалася не так, як усі. Тоді ніхто не ходив у жакеті та білій блузці. Усі казали, що вона одягається, як чоловік. Ще й статуру мала міцну, збиту. Також у селі в той час жінки завивали хустку низько над очима, закриваючи чоло. Бабуся ж завивала високо. Можливо, навіть і стриглася, але цього ми точно не знаємо. Коли виїхала до Канади, тоді вже точно і зачіску робила, і без хустки ходила – про це свідчать її фото звідти. Односельчани згадують, що колись ходили до бабусі додому слухати патефон – це також було рідкістю на той час. Така вона, неординарна особистість… У селі її дуже любили, вона з усіма була привітною, веселою. Натомість вдома проявляла твердий, навіть суворий характер”.
Чи була історія Івана та Марії Грифів справжнім коханням? Їхні внучки Тетяна та Марія гадають, що так.
“Щоби наважитися на такий крок, як втеча з забезпеченої Канади до незнайомої країни, – то треба, певне, сильно кохати. Адже у бабусі не було жодної вигоди їхати за дідом просто так. Та й, судячи з того, як вона прожила життя, не виглядає, щоби була недалекоглядною. З іншого боку, на момент втечі бабуся була дуже молодою. Дід полюбляв жартувати, посмішити співрозмовників. Дівчатам такі хлопці подобаються. Окрім того, був значно старшим від бабусі. Певне, це також відіграло якусь роль…” – розмірковують.
У будь-якому випадку внучки вдячні дідусеві й бабусі за те, що усе так склалося. Адже завдяки їхньому коханню на світ з’явилося троє чудових синів, які, у своєю чергу, продовжили рід Грифів…
” ” у Facebook | Telegram | Viber |
–>
