З 24 лютого, відколи почалася повномасштабна війна Росії проти України, чернівчанин Володимир Паліброда не міг спокійно ні їсти, ні спати, й пішов на фронт.
За своїх 53 роки чоловік немало набачився: був учасником миротворчих операцій в Іраку, колишній Югославії, Сьєрра-Леоне. З 2015 по 2017 роки воював добровольцем в АТО. Повернувшись звідти, трохи “осів” вдома, працював у “Чернівціобленерго”.
Про це йдеться у публікації ” ” від 7 липня, пише molbuk.ua
Двоє дітей уже виросли і влаштовували своє майбутнє за кордоном. Тож, здавалося б, для Володимира з коханою дружиною Наталею настала та золота пора, коли можна пожити для себе, радіти кожному спільно проведеному дню.
Три тижні штурмував військкомат, щоби дали повістку
Та після 24 лютого всі думки чоловіка були тільки про те, що треба йти воювати за Україну. Він із болем дивився на 20-річних юнаків, які йшли на війну, і не уявляв, як зі своїм колосальним бойовим досвідом сидітиме вдома на дивані. І хоча після поранень у зоні АТО був комісований, мав третю групу інвалідності та хворе серце, у перший же день штурмував двері обласного військкомату.
Взяли його не відразу, глянувши на довідку про стан здоров’я. Записали дані й пообіцяли, що зателефонують. Чекати чоловік не міг. Він оббивав пороги військкомату мало не щодня, аж доки не домігся, що йому 16 березня вручили повістку.
Хутко покидав у рюкзак речі (усе необхідне він уже давно зібрав), попрощався і наступного ранку вже був під військкоматом.
За кілька днів бійця відправили на фронт. Проходити тривале навчання йому не було потреби – ще й інших міг навчити. Свого часу керував підрозділом у колишньому 300-му полку. Також колись працював військовим інструктором.
Понад два місяці Володимир Паліброда воював на передових позиціях. Родині телефонував, але всього пережитого не розповідав: не хотів засмучувати. Вранці 26 травня востаннє вийшов на зв’язок. А через кілька годин загинув, рятуючи пораненого товариша під градом обстрілів…
Усі ці подробиці кореспондентка molbuk.ua дізналася від дружини героя Наталії Паліброди, яка погодилася розповісти про коханого чоловіка.
“З 24 лютого не міг ні їсти, ні спати”
Ми зустрілися в міському парку, неподалік роботи пані Наталії. Статна, вродлива жінка зі світлим волоссям у чорному одязі…
Голос пані Наталії тремтить:
“Я просила, молила не йти: “Вово, будеш тут корисним. Підеш інструктором, дітей вчитимеш”. Він навіть чути нічого не хотів. З 24 лютого не міг ні їсти, ні спати. Прошу: “Вово, сідаємо вечеряти!” А він: “Мені їжа не йде до рота!” Уночі не спав. Каже, як можна спати в теплому ліжку, якщо таке робиться?” Такий він. Справжній чоловік, герой… Дуже шкодував юнаків, які загинули на війні. Зітхав: “Я хоч пожив, щось бачив. А то ще діти, їм би ще жити й жити…”
Ходив до військкомату щодня. І готувався нишком від нас. Просить: “Купи мені гумові капці”. Приношу, а він: “Те, що треба!” Уже тоді я відчула, що він щось надумав. З дому пішов, як той черепашка Ніндзя – усе своє мав.
І таки виклянчив повістку. Телефонує мені на роботу: “Якщо можеш, прийди сьогодні швидше, бо завтра вранці їду”. І такий щасливий, задоволений! Повідомляє про це так, ніби завтра весілля у когось! Мене почало трусити, мчу додому. А він речі складає так, наче в похід збирається. Перепитувала його з надією: “Вово, може, ти передумаєш”? Куди там. Йому сказали прийти 16 березня на дев’яту ранку. То він уже о 08.10 туди прибіг. Першим! Ще військкомат був зачинений.
І все…Більше я його не бачила… Спочатку запевняв: “Все буде добре, місяць-два – приїду додому”. Та через деякий час сказав: “Це скоро не закінчиться”.
Коли полетіли фосфорні міни, зізнавався, що важко дихати. “Вам би молоко зараз”, – зауважила. Він лише розсміявся: “Зайчику, звідки тут молоко?!” Мріяв: “Якщо виживу в цій війні, буду святкувати свій день народження двічі”.
За кілька днів до загибелі попередив, що деякий час не зможе телефонувати. А 26-го травня о 8.05 набрав – під’єднався до генератора. Розповів, що дуже змерз, бо сидить в окопі, земля холодна. Вийти не може через постійні обстріли. Весь час було чутно, як поряд щось стріляє, вибухає… Кажу: “Ховайся!” Він: “Зайчику, куди..?!” Запитую: “Що ти їв?” – “Та все нормально”. “Що ти їв?!” – вже зриваюся на крик. “Та з’їв звечора яблуко й печивко”, – врешті зізнався. Більше нічого не мав із собою. Додав, що води не має, але добре, що дощик покрапав, то хоч із калюжі напився…
Це була наша остання розмова. Пізніше я дізналася, що близько 11-ої він загинув на Харківщині. Сестра Володимира наступного дня прийшла і повідомила…Розповідали, що рятував 300-го.
Сподіваюся, що хоч той боєць вижив. Бо у мого чоловіка було без шансів. Осколок поцілив у сонну артерію. Якби знали, що то була наша остання розмова, то хоч би щось більше, важливіше одне одному сказали. А то все так похапцем, коротко…
“Все здається, що скоро повернеться”
Уже понад місяць, як Вови нема. А я досі не можу цього усвідомити. Мені все здається, що війна закінчиться і він повернеться. Днями наснилося, що зайшов до хати… Сів біля ліжка, поклав голову. І я так хочу до нього, кличу до себе, а мене щось тримає. Крізь сон ще думаю: як таке можливо? Хіба він не загинув? Розплющила очі – нікого…
Яким він був чоловіком і батьком? Чудовим! Найкращим! У серпні мало бути 26 років, як ми одружилися. Прожили всі ці роки у любові та злагоді. Чоловік народився у рік Півня, і таки справді, як півень спочатку кличе курок їсти, а тоді вже сам їсть, так і він. Дуже піклувався про інших, а для себе шкодував.
Сідаємо їсти, припрошую: “Вово, ти чому не береш ще шматочок?” А він: “Та, може, діти захочуть”. “Та ж повна миска, всім вистачить!” – аж сердилася.
Дітьми займався, до садочка водив, віршики з ними вчив, шкільні збори відвідував. Першим запитанням, коли телефонував із війни, було: “Як діти?”
Любив рослини: садив удома вазони, вирощував, поливав. Тепер два з них всохли. Мабуть, щось у цьому є. Та я продовжую їх поливати…
Повністю всі роботи вдома виконував своїми руками. Жодної чужої людини в хаті не було. Ремонти, сантехніку, електрику – все сам робив. Причому краще від будь-якого майстра. Не ляже спати, не піде їсти, доки не завершить. Впертий. На гітарі дуже гарно грав. А після війни мріяли поїхати у подорож…
Торік у Коблево були. У гори часто ходили. Минулого року в січні полізли на Говерлу. Так, екстремали ще ті. Хоча тоді не по-зимовому тепло було. Я йшла попереду в чоловікових військових черевиках, він ззаду мене підстраховував. Двічі я мало не зірвалася вниз. Пізніше, коли згадували той похід, він зізнався, що дуже хвилювався за мене. “Якби ти зірвалася, то я б упав за тобою”, – промовив тоді. А я тепер думаю: він був готовий померти разом зі мною, а от як мені бути зараз без нього…?!
Усі кажуть: “Тримайся!” Я дякую, бо на місці інших так само, мабуть, співчувала б. Але от знати б, за що триматися? На роботі трохи відволікаюся, та ненадовго. Приходжу додому, а там чоловікове фото в чорній стрічці. Розмовляю з ним… Намагаюся не плакати, але не завжди виходить.
Так хотілося, щоби внуків дочекався. Діти виросли, поїхали, ми собі були удвох. Почався період для життя, а то нема життя…
Та ми хоч пожили трохи. А то приходжу на кладовище в Годилові, а там молоді хлопці поховані, 20-22 роки. Їхні мами на могилах плачуть, сльозами заливаються. “Хоч би мені внуків залишив!” – ридають. Їхні дружини – такі молоді дівчатка, і вже вдови… Не дай боже нікому таке горе пережити…” – витирає сльози жінка.
” ” у Facebook | Telegram | Viber |
–>
