21 березня – міжнародний День лялькаря. Цього року особливе свято: столітній ювілей першого професійного театру ляльок в Україні.
Академічний обласний театр ляльок був створений у Чернівцях понад 40 років тому. Робота працівників театру насправді не легка і сповнена різними кумедними та незвичайними моментами.
Про деякі з них актори театру розповіли molbuk.ua, йдеться у публікації .
Провідна майстриня сцени Світлана Ковальова не один десяток років працює в театрі. Каже, за цей час є що згадати. Особливо, зауважує, багато “прикольних” моментів траплялося під час вистави “Горіховий прутик”.
Пані Світлана жартує, що ця вистава якась “зачарована”.
“Це була дуже гарна та успішна вистава за мотивами румунської казки. Ми її навіть возили на фестиваль до Румунії. Я там спочатку грала хорошу дівчинку Іляну. Потім мені ще додали роль Бубуаси – доньки Відьми. Зовсім протилежний образ до Іляни. Отож, щойно я відіграла сцену з Бубуасою, забігаю за декорації швидко взяти ляльку Іляну. І виявляю, що ляльки ніде немає! Вона щезла! Секунди спливають, музика закінчується, мені з Іляною пора виходити на сцену. А я вже мало не скачу, жестикулюючи з усіх сил, – де лялька? Монтувальники дивляться на мене і не розуміють, в чому річ. І тут підбігає моя колега, яка грала брата Іляни Віорела. Виявляється, вона помилково взяла Іляну і пішла з нею на сцену. В останні секунди я вихопила ляльку і встигла зіграти роль. Потім ми всі сміялися з цієї ситуації, але в той момент я була страшенно сердита на колегу”,– сміється Світлана Ковальова.
Також запам’ятався казус із вистави “Телесик і Змія”.
“Я тоді лише почала працювати у театрі. Мені доручили віднести у художньо-виробничі цехи на ремонт деякі реквізити до цієї вистави. Віднести то я віднесла, а забрати забула. Так ми і поїхали на виїзну виставу до одного з дитячих садочків. Розклали декорації, дивимося, а ляльки Журавля немає. Що ж робити? Був лише Гусак – такий здоровенний, жирний, як дирижабль. Взагалі-то він у виставі не літав, але виходу не було – я його схопила і давай ним літати замість Журавля. Далі Телесик сів їсти. А ложки немає! Нічого – і рукою гарно поїв. От проминули сцену з Телесиком і тут має виходити Коваль. Його теж немає! Я не розгубилася: у ящику з декораціями знайшла очіпок зі змії і зачепила його на ляльку Діда. Вийшов такий собі коваль-турок. Мені на той момент це все здавалося дуже кумедним. Але один із дуже відповідальних акторів мене хотів просто убити за таку неуважність”, – каже Світлана Ковальова.
Акторка Марина Сидоряк також працює в театрі вже майже 20 років. Один із випадків, який запам’ятався чи не найбільше, – це як просто на сцені артистка мало не впала в яму з освітленням.
“Це була новорічна вистава, в якій я грала Зайчика. На мені була велика маска, в якій практично нічого не видно – в основному доводилося орієнтуватися на світло. І от сцена, в якій Зайчика викрадають. Артистка, яка його мала “викрасти”, одягнула мені на голову мішок, посадила на санки і повезла. І тут я помічаю, що вона мене везе просто у яму! Всіма способами їй гукаю: “Не туди!” Та акторка не почула. Довелося імпровізувати: я зістрибнула з санок і почала тягнути Лисичку за куліси. Насправді це була доволі небезпечна ситуація: ми обидві могли серйозно травмуватися”, – розповідає Марина Сидоряк.
Артисти зізнаються, що за рік карантину дуже скучили за маленькими глядачами. Зараз у театрі практикують щонеділі вистави онлайн, але це все ж таки не зрівняти з живим спілкуванням. Та й дітям не вистачає вистав.
“Ми дуже сумуємо за глядачем. Ця пандемія – велика біда для акторів. Бо що то за артист, якщо тебе не бачить глядач? Бувало, коли послаблювали карантин, на виставу приходили діти. Їх було небагато, але ми дуже тішилися. Якось навіть легше гралося. Та й діти сумують за театром. Коли вони після тривалих перерв приходили сюди, в їхні очах світилося захоплення та цікавість! І ми коли виходили на поклон – у багатьох на радощах від того, що нарешті зустрілися з глядачами, виступили сльози…”, – додає актор Валерій Ясницький.
До теми:
“Створення реквізитів до вистави – це тривала та копітка робота, до якої в театрі залучені близько десятка людей. Підготовка займає до півроку. Іноді над тим, щоби лялька або декорація рухалася як слід, потрібно міркувати тижнями. Для пошуків необхідних матеріалів теж може знадобитися чимало часу. Основний принцип – увесь реквізит має бути театральним, а не купленим на ринку, виготовленим вручну спеціально для вистави. Навіть штучні квіти наші майстрині не купують готові, а виготовляють з клаптиків тканини”, – зауважує головна режисерка Наталія Марків.
“Ще один важливий момент – усі декорації для вистави, особливо ляльки, повинні бути максимально легкими, щоби артисти могли подовгу їх тримати на витягнутих руках”, – додає художниця-бутафорка Любов Чайка.
Багато приїжджих поціновувачів культури дивуються, на якому високому рівні у театрі Чернівців створюють ляльки.
“Ми не відстаємо від столичних і навіть закордонних театрів, – стверджує завідувачка художньо-постановочною частиною Олена Юрченко. – У Чернівцях – прекрасна архітектура, яка сформувала наш смак. Минулого року одна жінка приїхала з Канади. Вона була вражена тим, які у нас гарні ляльки. А відома київська художниця Віра Задорожня сказала, що у Чернівцях найкращі художньо-виробничі цехи в Україні”.
“У великих містах більше можливостей. Пішов, купив усе, що треба. А у нас буває іноді, що тижнями треба ходити і шукати потрібні матеріали. І тут потрібна винахідливість – з чого би це придумати річ, щоби все було так, як треба. Тож ми постійно думаємо, а це розвиває мозок. Завдяки цьому у нас не буде склерозу”, – усміхається художниця Наталія Балабан.
Повну версію читайте у публікації за 18-24 березня.
