Великий двоповерховий будинок із доглянутим двором. З нього чутно дитячий сміх. Цей будинок став прихистком для вимушених переселенців з Харкова та Дніпра. Тут мешкають мами з маленькими дітками.
Про це йдеться у публікації ” “
Стала двічі переселенкою
Виходить усміхнена жінка. Пані Марія переїхала із Дніпра із п’ятимісячним сином на руках.
– Мій чоловік залишився у теробороні Дніпра. Що таке війна, ми добре знаємо. Адже у 2014 році втікали від війни із Луганська. Я знаю, що таке тривожна валіза та як її збирати. З Дніпропетровщини виїхали четвертого березня, коли обстріляли Запорізьку АЕС. Зараз моєму сину вже п’ять місяців, але коли ми їхали, йому було три. Після довгих випробувань ми потрапили у “Місто добра” волонтерки Марти Левченко, там нам дали прихисток, – розповідає пані Марія. – Цей будинок, у якому ми живемо, власниця віддала для проживання матерям та дітям. Наразі тут проживає 14 сімей, а це 36 людей. Ще очікуємо на дві сім’ї.
– Ми переїхали сюди 15 квітня, і так сталося, що я тут адміністраторка. У нас є чіткий графік: хто коли готує, прибирає та миє посуд. Стараємося готувати так, щоби з’їсти за один день. Наступного дня варимо свіже. Самостійно винаймати квартиру дуже важко, адже рієлтори значно підвищують ціни. За однокімнатну можуть правити понад 700 доларів, а це мародерство.
До повномасштабної війни Марія разом із своїм чоловіком працювали у мережі магазинів “Єва” у відділі обладнання.
– Знаю, що повернуся у своє рідне місто і буду займатися улюбленою роботою. Навіть на думку не спадає, щоби опустити руки, – каже.
Великий і затишний будинок
Після того, як ми поспілкувалися з Марією, проходимо до будинку. На вході знімаю взуття. Затишно. Чутно дитячі голоси. Відразу з порогу бачу кілька столиків, за якими сидять дітки та їдять желе.
– Тут у нас їдальня, – пояснює Маша.
Дітки їдять желе і подивляються в наш бік.
Підходжу до дівчинки на вигляд років десяти. Як з’ясувалося, її звуть Настя.
– Я приїхала з Дніпра, Чернівці подобаються, але я хочу назад у рідне місто, – каже Настя.
– А тут у нас кухня, – каже Марія.
На кухні працюють дві жінки, біля них – дітки.
– Що у вас сьогодні на вечерю? – запитую.
– Ліниві вареники з сиром, – розповідає Олена та місить тісто, додаючи яйця та борошно. – Я із Харкова. До Чернівців їхали п’ять днів. Дорога
була пекельна. Маю трьох дітей, – додає жінка.
Все зроблено для безпеки дітей
Маленькі дітки лише крутяться на кухні, чекаючи на щось смачненьке. А ми разом із Марією піднімаємося на другий поверх.
– Тут у нас є кімнати та дитяча ігрова, – пояснює жінка.
Піднімаємося сходами. На вході на другий поверх – перегородка задля безпеки діток, тому що сходи доволі стрімкі. В ігровій кімнаті стоять дитячі манежі. Також багато іграшок.
Дітки дуже жваві та грайливі. Граються м’ячиком та плюшевими ведмедиками. У будинку є шість великих кімнат. У кожній – по три-чотири великих ліжка.
Заходимо в одну із кімнат.
– А-а-ааа-аа-ааа. Спи маленький мій синочку, а-ааа-ааа, – чутно колискову.
Молода жінка заколисує свого тримісячного сина. Поруч із її ліжком стоїть манеж для дитини. Кімната велика та чиста. Усі речі складені на полицях, нічого не розкидано, затишно…
Щоби не заважати молодій матусі, виходимо.
– Зараз я покажу вам ще наше бомбосховище. Ми як люди, які тікали від війни, спускаємося до нього під час кожної сирени, – каже Марія.
Спускаємося до підвалу, там тепло і у два ряди розставлені ліжка.
– Цей підвал опалюється, ми поскладали ліжка. Тут спати немає як, але пересидіти можна. Дбаємо одне про одного, стали у цьому будинку
одною сім’єю, підтримуємо одне одного, – додає Марія.
Поспілкувалася ще із багатьма мамами, які тут живуть. Всі мріють лише про одне: щоби закінчилася війна, а їхні чоловіки повернулися до них живими!
” ”
–>
