З початку війни Анастасія Сметаніна із Хотина допомагає переселенцям. Дівчина надає людям прихисток у своєму будинку.
Кореспондентка ” ” завітала в гості до Анастасії.
На подвір’ї мене зустрічає не тільки господарка будинку, а й дві її собаки. Вони тут за охоронців. Біля будинку стоять два дитячі візочки, яких віддали небайдужі. Про те, що в домі чимало людей, помітно за кількістю взуття біля дверей.
Анастасія показує коридор, який став їдальнею. Кухню ж перетворили на ще одну кімнату, в якій живе сім’я із двома дітками.
– Дехто їсть за столом, інші, буває, сідають на підвіконня, на сходи. Хто де, – каже Анастасія.
У будинку одночасно жили 14 дітей
На першому поверсі у великій вітальні на підлозі розстелені матраци, ковдри та подушки. Найбільше в цій кімнаті поміщалося 24 людини, вісім собак і двоє котів. Рекорд по всьому будинку – 44 людини.
В їдальні на стіні Анастасія почепила правила будинку та розклад. Сніданок та вечерю для переселенців готує бабуся дівчини Зоя. Обідають вони в закладі в Хотині, яке належить родичам Анастасії.
– Готуємо їсти у великих казанах, деколи смажимо страви на вогнищі. Жінки приходять і допомагають мені. Дехто купує продукти. Печемо різні смаколики, – каже Зоя Олександрівна.
І на першому, і на другому поверсі є ванні кімнати із засобами гігієни, засобами для прання, рушниками, дитячими підгузками.
– Ми придбали ще одну пральну машинку, адже однієї не вистачало. Деякі речі принесли родичі й небайдужі містяни, – розповідає дівчина.
На сходах, що ведуть на другий поверх, Анастасія створила дитячу галерею. На стіні – безліч малюнків дітей, які живуть зараз чи жили в цьому домі. У залі на першому поверсі для діток Анастасія створила ігрову зону. Тут розстелили килим, насипали іграшок. На другому поверсі також є кілька кімнат, де живуть переселенці з немовлятами.
“Думала, що вікна вилетять”
Зараз дівчина навчається на магістратурі в Харкові. Коли закінчила бакалаврат, переїхала до Києва на роботу.
– Раз на місяць я їздила в Харків відпрацьовувати пари. Мені пощастило, що саме того тижня не поїхала. Це мене і врятувало. Адже зараз би довелося думати, як виїхати з харківського гуртожитку. До речі, він згорів, бо в нього влучила бомба. Гуртожиток знаходився саме навпроти аеродрому. У столиці я живу на Позняках, коли почали прилітати снаряди у Бровари, у моїй квартирі вікна почали тремтіти. Було відчуття, що вони просто вилетять. Ми сіли в автомобіль і виїхали із Києва. Добиралися до Хотина 34 години, – розповідає дівчина.
Анастасія написала повідомлення про надання прихистку і розіслала у всі групи Харкова. Люди зупиняються в будинку Анастасії на певний час, а далі шукають постійне житло чи переїжджають за кордон. Є й ті, які живуть тут довше. Це сім’ї з малюками.
У домі зупиняються люди з різними історіями.
– 8 березня до нас приїхала дівчина Катя із Чернігова. Тоді саме дуже сильно обстрілювали місто. Потім через півтора тижня вдалося виїхати її нареченому Івану. Він приїхав і наступного ж дня покликав її до ювелірної крамниці. Молодята придбали обручки, а через декілька днів одружилися. Після розпису наречена кинула мені букет – і мій хлопець у той самий момент зробив мені пропозицію. А на наступний день його мобілізували…
Анастасія розповідає, що чує від людей багато сумних та щемливих історій.
– У нас живе багато людей, яким вже нікуди повертатися. Їхні будинки повністю знищили. Наприклад, квартиру, в якій жили Катя з Іваном, цілком знищили, – розповідає Настя.
“З вікна бачили, як лежать трупи”
Даші – 16 років, вона також із Чернігова. Дівчина разом із мамою та старшим братом живуть у цьому будинку.
– Тривалий період ми не мали ні світла, ні тепла, ні води. Весь десь пролітали гелікоптери, рвалися снаряди. Ми боялися всього, лякав будь-який звук. У голові весь час наче сирена лунала. Ти можеш прокинутися від того, що десь поряд щось прилетіло. Неподалік нашого будинку повністю зруйнували школу. Ми здебільшого жили в підвалі. Вони вистоювали черги по хліб, по воду, і коли окупанти бачили скупчення, вони просто скидали туди бомби чи вбивали артилерією. Мій будинок був напроти зупинки. Тож з вікна ми бачили, як лежать трупи, – розповідає дівчина.
Надія разом із чоловіком та двома доньками стали переселенцями вже вдруге. У 2014 році їм довелося залишити свій рідний будинок на Донеччині.
– Ми жили в Горлівці Донецької області. Там з чоловіком народилися, там народилася наша перша дитина. Горлівку обстріляли “Градами”. Коли почалися всі ті події, мого чоловіка з роботи евакуювали в Харків. Торецьк і Горлівку зробили лініями розмежування. Тоді дочці було півтора року. Зараз у Харкові в нас народилася друга донька. У лютому їй виповнився рочок. Прикро, що через вісім років сталася та сама ситуація. У мене в Горлівці залишилася мама і бабуся, якій 93 роки. Мама її покинути не може. У Харкові, коли окупанти влучили в трансформатор, ми на півтори доби залишилися без світла і води. А в мене немовля. У хаті було холодно, опалення відімкнули. Тому ми вирішили їхати у більш безпечні райони. До Чернівців переїхали 4 чи 5 квітня, – розповідає Надія.
Галина з немовлям, чоловіком та свекрухою перебралася до Чернівців з Харківської області 8 березня.
– В нас в певний момент від вибухів почали трястися вікна. Ми живемо біля лісу. І здавалося, що вони прямо там. В ночі прокидалися, не могли спати. Бої були дуже близько до нашого населеного пункту. Ми боялися, та ще й дитинка маленька, йому буде 8 місяців. Вирішили виїхати. Нещодавно, саме на Благовіщення снаряд прилетів у церкву. Один снаряд прилетів недалеко від нашого дому. Я просила вже батьків, які там залишилися, приїхати сюди. Але вони проти. З Харкова було страшно виїхати, багато військових. Ми знали, що ми пересікаємо небезпечну зону з воєнними діями. Але, слава Богу, доїхали спокійно. Дорога була важка і довга, – каже Галина.
” ”
–>
