Вибухи, обстріли та свист ракет – так почався ранок 24 лютого для багатьох українців і пані Надія не стала виключенням.
Своєю історією вона поділилася в кореспонденткою molbuk.ua.
– Для мене, як і для більшості українців, війна почалася 24 лютого о 4 ранку. Я прокинулась від того, що почула якісь вибухи, але вірити не хотілось. Я зразу побігла до вікна перевіряти чи все ціле, чи немає всяких пожеж, чи чогось іншого. Думаю, що я б заснула, якби не почали приходити повідомлення від друзів. Всі писали, що почалась війна, – каже киянка пані Надія.
Перший день війни можна назвати днем паніки. Люди масово виїжджали з Києва.
– Ми не думали, що все так затягнеться і вирішили поїхати до друзів. Вони живуть біля Василькову, а там ще з першого дня почалися обстріли. Ворожий снаряд потрапив в військову частину, а через декілька днів горіла нафтобаза, – каже жінка.
“З часом ми звикли до звуків вибухів та пострілів і вже майже не реагували на них”
Пані Надія з родиною переїхала до батьків, будинок яких знаходиться в 20-ти кілометрах від Бучі, Ірпеня та Ворзеля. Тоді вона ще не знала, що проведе там 3 тижні.
– Перші дні ми не могли відрізнити коли стріляють наші, а коли – вороги. Кругом лунали вибухи, ми чули канонади. В будинку немає підвалу і ми бігали до сусідів. Звичайно, що до війни ніхто не готувався, то і підвали не були оснащені всім необхідним. Я навіть трохи прихворіла, бо було дуже холодно, – каже вона.
Найстрашніше людям було ввечері. Після 19 години вимикалось світло в будинку та гасли ліхтарі на вулицях. Обстріли посилювались.
– Було страшно, особливо ввечері та вночі, коли ти сидиш в повній темряві, а навкруги лунають постріли, вибухи, постійно щось літає. Обстрілюють з ракет і чути як працює наше ППО. Ти не розумієш, що відбувається і що буде з тобою наступного моменту. Накатує паніка. Але з часом ми звикли до звуків вибухів та пострілів і вже майже не реагували на них, – каже пані Надія.
Щоб зрозуміти, що в Бучі, Ірпені та Ворзелі йдуть бої, достатньо було просто подивитися на небо в навколишніх селах та містечках.
– Кожного ранку, коли ми дивилися на небо, то дуже добре було видно димову завісу. Це було як темна імла, вона утворювалась після вибухів, а оскільки вони були дуже частими, то ця імла вже не розсіювалась, а просто висіла над горизонтом, – каже жінка.
Страшно всім та страх буває різним.
– Звичайно страшно жити, коли лунають вибухи, страшно від невідомості, страшно, коли сусідні населені пункти обстрілюють, страшно, коли хтось з рідних чи знайомих отримує поранення в зоні бойових дій чи не дай Бог помирає там. Але незважаючи на оте все, ми не хотіли їхати звідти, бо вдома і стіни допомагають. Ми не хотіли їхати невідомо куди і на скільки, залишати все і починати життя заново в чужому місті серед чужих людей, але моїй мамі життєво необхідне лікування і ми поїхали у Чернівці, – каже пані Надія.
З початком війни у місто приїхало багато людей і питання окремого житла стоїть дуже гостро.
– У Чернівцях нам подобається, тут прекрасні люди, красиве європейське місто, але ми ніяк не можемо знайти житло. В залах, школі чи гуртожитку жити не варіант, бо моя мама має інвалідність 1 групи, тому нам потрібно окреме житло. Одного разу я натрапила на шахраїв, які взяли завдаток за квартиру, а потім зникли, а зараз я шукаю квартиру через ріелтора, боюсь ризикувати, – каже жінка.
Після війни пані Надія планує повернутися назад до Києва, а поки вони з мамою живуть у готелі. Жінка працює дистанційно, частину грошей перечислює ЗСУ.
” ”
–>
