З початку повномасштабної війни, яку розгорнула Росія проти України, минув уже місяць.
Чого очікувати від чергових переговорів України з Росією та яким далі може бути подальший хід війни, кореспондентка ” ” запитала у політолога з Чернівців, кандидата історичних наук Ігоря Буркута, пише molbuk.ua
“З росіянами домовлятися неможливо”
-Чи дадуть переговори з Росією позитивний для нас результат?
-Тут важко коментувати, тому що ми не знаємо, що там відбувається насправді. Під час війни першою страждає правда. Сторони, які воюють, зазвичай намагаються одна одну обдурити.
Втім, серед найбільш активної частини нашого суспільства ідея цих переговорів непопулярна. Люди цілком справедливо вважають, що домовлятися з росіянами неможливо. Росіяни ще ніколи жодних домовленостей не виконували. Вони використовують переговори для того, щоби відволікти нашу увагу, перегрупувати сили і вдарити десь дуже несподівано, реалізуючи новий план. У них же так званий “план А”– захопити за кілька днів столицю та інші великі міста – не спрацював. Зараз повинен піти в хід “план Б”. Не знаю, чи наша розвідка роздобула подробиці цього плану. І навіть важко сказати, чи справді він існував як щось конкретне, а не просто загальні слова.
Тобто Росії зараз потрібно взяти перерву для того, щоби підготуватися для нанесення Україні дуже сильного удару. Вона вичерпала ресурси, які могла кинути у цей тривалий вир. Їй треба мобілізувати сили, підтягнути з далеких військових округів техніку, довести її до ладу. Бо досвід показав, що вони кидають у бій таку обшарпану бойову техніку, що важко собі навіть уявити. Там знято і вкрадено все, що тільки можна було зняти і продати.
У зв’язку з тим, що у них мобілізаційні можливості більші, ніж у нас (все ж таки у нас 40 мільйонів населення, а у них 140 мільйонів), то нам ці переговори не дуже вигідні. Тим більше, наші військові проти цього. Вони переконані, що перемога для України – не за столом переговорів, а на полі бою. От коли змусимо росіян повернути те, що вони у нас забрали, коли самі росіяни почнуть битися між собою, – отоді у нас і буде справжня перемога. Але це не тиждень, не місяць і навіть не два місяці.
-Чи усвідомлює усе це українська влада?
– А ви знаєте, хто у нас керує державою? Я, наприклад, не знаю. Я бачу актора, який грає роль президента. Причому блискуче грає: з усіх його ролей ця найкраща. У нього чудові спічрайтери, які нарешті почали писати йому розумні речі. І наголоси він правильно ставить, коли їх читає. Але мені здається, що все ж таки за спиною там керує Єрмак (Андрій Єрмак, керівник офісу президента – авт.) та інші. А що вони розуміють чи не розуміють – цього я не знаю.
-Та все ж “здати” Україну їм самі українці не дозволять?
-Звичайно. Ні ви, ні я, ні ще 39 мільйонів 999 тисяч українців їм цього не дадуть. Крім того, вони самі розуміють, що здавати не можна. Які би вони там не були, але вже побачили, що росіяни зі зрадниками розправляються у першу чергу. І правильно роблять. Бо той, хто зрадив один раз, зрадить і вдруге, і втретє, якщо його вчасно не відправити до дідька в пекло. Подивіться, скільки з тих шести генералів, яких наші “хлопнули” під час війни, мають українські прізвища, народжені в Україні, отримали тут освіту або мають найближчих родичів. Усе це невипадково.
Тим більше, українці побачили, що ми можемо чинити опір. І ми не повинні забувати ще одну важливу річ – якщо, не дай Боже, ці орки захоплять Україну, вони відразу виходять на кордони НАТО і зупинятися там не збираються. Росія має невеличку ділянку кордону з Польщею в Калінінградській області, також межує з трьома балтійськими республіками. І всім погрожує, причому абсолютно відверто. Навіть уже проскакувала з Москви погроза застосувати тактичну ядерну зброю щодо Польщі, якщо через її територію будуть до нас поставляти новітнє озброєння.
“Якщо програємо, то програють і наші нащадки, яких не буде”
-То що ж нас чекає далі? До чого варто готуватися?
-Війна дуже важка і найважче ще попереду. Ми несемо великі втрати і до цього треба бути готовими. Нам треба усвідомити одну просту річ: ця війна йде за саме існування української нації як такої. Якщо ми програємо, то програємо не тільки ми, а програють і наші нащадки, яких не буде… Бо цього разу москаль знищить усе. Він кілька разів намагався знищити українців але, як вони кажуть, “как жаль, что не добили”. Зараз у них “жалю” не буде. Значить, ми повинні стояти до самого кінця. І кожен, хто може, має чинити опір. А можуть багато українців. У нас є за що воювати. Ми воюємо кожен за себе і всі разом за Україну. А от за що воно – оте, що до нас лізе, – за що воно воює? От ми чуємо ті розмови, що записує наша розвідка. Якщо відкинути нескінченну гидку лайку, якою пересипане кожне їхнє слово, то головне там – що в будь-яку хату заходиш, береш що хочеш, вбиваєш кого хочеш. Мене найбільше вразило, коли найближчим родичам один мерзотник розповідає про випадок, як він увірвався у магазин дитячих іграшок. Там маленька дівчинка на нього наставила іграшковий пістолет, а він її розстріляв. І він про це зі сміхом розповідає, а родич відповідає: “Правильно, правильно!”
Маленьку дитину вбити! Це воєнний злочин! За це вішати треба, та ще й не на мильній мотузці, щоби довше затягалася на шиї! Пограбувати, пожерти, випити… От за що вони воюють…
Тож оптимізм та песимізм ми відкидаємо як явище, усвідомлюємо, що війна важка, швидко не скінчиться, але завершиться вона нашою перемогою. Обов’язково!!!
” ”
–>
