Сіверськодонецьк – це другий Маріуполь, але про нього мало хто пише. Тікаючи від війни далеко на Захід, люди зупиняються у Чернівцях.
Кореспондентка molbuk.ua поспілкувалася з переселенцями з Сіверськодонецька.
– Ми живемо в Сіверськодонецьку, біля нас Лисичанськ та Рубіжне. Там ще з 2014 року точаться бої і ми вже звикли до звуків пострілів та великої кількості техніки на околицях міста. Почувши, що почалась війна, ми з дружиною поїхали за покупками, а дочка залишилась вдома. Вона почула ніби хтось двічі стукає у вікно, а коли повернула голову в той бік, то побачила стовп полум’я та диму на околиці міста. Коли вона подзвонила нам, ми сказали їй взяти собаку і обкластися подушками в ванній, — каже пан Євгеній.
Спали всі разом
Залишатися в місті, що знаходиться на лінії розмежування, було небезпечно, та як їхати під постійними обстрілами — не зрозуміло.
– Ми довго думали як бути і після розмови вирішили поїхати вранці. Ночували всі разом, з нашими батьками, в однокімнатній квартирі батьків моєї дружини на другому поверсі. Виїхали зранку. Батьки були проти і всю ніч нас відмовляли, самі ж з нами не поїхали, — каже чоловік.
Дорога пролягала через ворожі блокпости. Ночівля на свій страх і ризик в чужому місті без знайомих. Нічна погоня та страх бути вбитими.
– Коли ми виїжджали з міста, назустріч нам їхало багато військової української техніки. Ми їхали 8 годин без зупинок, на фоні постійно щось бахкало. Ми приїхали в Дніпро за 15 хвилин до комендантської години. Було дуже важко знайти житло і тут неочікувано до нас підійшов чоловік, він запропонував допомогу. В стані шоку ми прийняли її. Чоловік дав нам ключі від квартири, познайомив нас зі всією своєю родиною, нагодував, ми змогли прийняти душ та залишитись у нього на ніч.
-Виїжджали звідти о 14 годині, бо були дуже змучені дорогою. Зупинитись ще десь ми не ризикнули, тому довелось їхати вночі. Машин не було, ми були одні на нічній польовій дорозі. Ми зупинились в полі, бо багатогодинна їзда без зупинок- це важко. Через деякий час після їзди, ми помітили “погоню”. За нами їхало 2 машини.
Був лише страх, всеохоплюючий страх, який пронизує всю суть
-Ми розганялися і вони, ми пригальмовуємо і вони теж. Стало страшно. На одному з поворотів машини стали так, що ми опинились між ними і вирватись з цієї пастки було неможливо. З машин вийшли чоловіки зі зброєю, вони були бородатими і ми прийняли їх за чеченців. Я різко увімкнув світло, щоб було видно, що на задньому сидінні у мене дитина з собакою Виявилося, що це були тероборонці. Вони вирішили, що ми диверсанти і ставимо мітки на полях, — каже пан Євгеній.
Зараз пан Євгеній з родиною живе у Чернівцях. Хоч перші дні їм довелося спати на піддонах на цокольному поверсі, та все ж вони раді, що їх прийняли і вони, на відміну від їхніх батьків, не застали всіх тих жахіть, які почали творитися в Сєвєродонецьку після їхнього від’їзду. Цю страшну історію йому розказала його мама.
– Після нашого від’їзду в Сєвєродонецьку почалися активні бойові дії. Кругом вибухи, падають бомби, танки заїхали в місто. В квартиру, де сиділи наші батьки, залетів снаряд. Страх паралізував їх, ніяке життя не пролітало у них перед очима, був лише страх, всеохоплюючий страх, який пронизує всю суть. В такі моменти хочеться лише вижити, врятуватись, але тіло залишається нерухомим, — каже чоловік.
Обстріли були настільки сильними, а вибухи частими, що люди, які сиділи в підвалах, підскакували на стільцях
Життя під обстрілами часто романтизують, але в смерті від голоду, холоду та відсутності ліків немає нічого романтичного. Смерть, під час війни, в будь-якому її прояві — страшна.
– Наші батьки жили у підвалі. Обстріли були настільки сильними, а вибухи частими, що люди, які сиділи в підвалах, підскакували на стільцях, про те, щоб вийти, мови не йшло. Їжі було дуже мало, ліків ще менше. Люди обирали: бути похороненими під завалами чи ризикнути вийти на евакуацію і з досить високими шансами бути розстріляними в автобусі. Вони чули історію про те, як перший евакуаційний потяг з Сєвєродонецька під обстрілами виїхав з міста та був вимушений зупинитися серед поля, над яким літають ворожі снаряди і розриваються бомби, бо колії були розібрані. І ті люди були покинуті напризволяще, їхня доля невідома, але відомо те, що жоден з них не повернувся в місто, — каже він.
Евакуаційні автобуси забирають людей кожен раз з іншого місця. Інформація про час прибуття та місце посадки з’являється на певних форумах за 40 хвилин до прибуття. Ніхто не гарантує того, що автобус доїде та всім вистачить місця.
Нещодавно родина зустрілася, війна залишила свій відбиток на кожному з них. Хай там як, але вони раді, що разом і в безпеці.
” ”
–>
