Місто Буча на півночі Київської області, як і інші міста на підступах до української столиці, фактично з перших днів вторгнення РФ в Україну взяло на себе головний удар у протистоянні російським військовим та їхній техніці, яку вони сюди зігнали.
Окупанти вбили десятки мирних мешканців Бучі. Деяким врешті після кількох тижнів пекла вдалося вирватися з оточеного міста.
Серед таких “щасливців” – театральний діяч із Чернівців, який кілька років тому перебрався на Київщину з родиною. Днями йому разом із дружиною та дітьми пощастило вибратися з Бучі. Зараз сім’я у безпеці. Про пережите чоловік розповів кореспондентці ” “, проте з міркувань безпеки попросив не вказувати його імені, пише molbuk.ua
“Щодня чули постріли, навіть навчилися їх розрізняти”
“24 лютого почалася війна, і тоді ж завертілися події на Гостомельському аеродромі. Того ж дня були підірвані всі мости і ми опинилися заблоковані, – згадує співрозмовник. – У перші дні я ходив волонтерити до міськради. Тому що російські війська помародерили магазини і більшість із них зачинилися, тож не було де купити продуктів. Ми у міській раді роздавали людям їжу. Та коли окупанти більшими силами зайшли у місто, усі присутні у мерії спустилися у бомбосховище і просиділи там усю ніч. Я дуже хвилювався за родину, але вийти не було змоги. Вранці ми з іншими волонтерами з нашої вулиці городами добігли до своїх домівок і вже їх не залишали. Серед волонтерів, до речі, була дівчина з Білорусі, яка втекла сюди від режиму Лукашенка. То вона мало не плакала, мовляв, росіяни і тут її дістали.
Нам пощастило – наша вулиця та прилеглі квартали “глухі”, звідти на Ірпінь не проїдеш. Тому ворожим військам вона не була цікавою і вони на неї практично не заходили. Це був такий “острівець свободи”, куди не заходили люди з автоматами. Тоді як на інших вулицях стріляли. І ми ці постріли постійно чули, я навіть навчився у них розбиратися за звуком. Наш будинок, принаймні станом на 11 березня, коли ми його покинули, був цілим та непограбованим. Одного разу лише вулицею проїхала БМП, поламавши при цьому кілька дерев. Але потім з’ясувалося, що то вони втікали від наших, шукали шлях, заїхали на колію залізниці, яка поряд із нашою вулицею, і там їхня машина застрягла. Так вони її там і залишили. Чув, що пізніше їх скрутили місцеві, а БМП розтягнули на запчастини”.
“Це був найважливіший день у житті”
На запитання, що відчували у ті моменти, колишній чернівчанин зізнається:
“Спочатку нам було дуже страшно, а потім ми… звикли. Людські можливості насправді безмежні. Власне, звикали ми поступово. Спочатку нам вимкнули тепло. Ну подумаєш, у нас є 3 керамічних обігрівачі, ми їх ввімкнули і нам тепло. Потім вимкнули світло. Здавалося би, це вже проблема. Але ми звикли жити навіть без електроенергії. А ще через деякий час вимкнули ще й воду. Але неподалік нашого дому є колонка, то ми ходили туди набирати води. Також готували їжу на вогнищі біля цієї колонки, коли залишилися без газу. І це було таке собі вогнище нашого дому. Воно постійно горіло, туди підкидали дрова. Хтось прийде, воду розігріє, хтось яйця зварить. Навіть рибу смажили.
Єдине, що проблематично було зарядити телефон. Тож ми дуже економили мобільний зв’язок. Користувалися тільки фм-радіо, воно не дуже сильно садить телефон. Але на тимчасово окупованій 8 років тому території України в мене залишилися рідні, вони хвилювалися за нас. А їм же ще й фейсбук заблокували. Заледве через знайомих зміг їм передати, що з нами все добре. Раз на день виходив десь у поле, набирав повідомлення і чекав хвилин 10, доки воно відправиться. Просто щоби рідні знали, що ми тут живі-здорові…
Так ми прожили 2 тижні. Але похолодало, колонка замерзла, тож ми вирішили, що пора вибиратися. Я дуже боявся відпустити дружину з дітьми самих. Бо не знав, куди їх повезуть і чи нічого не трапиться дорогою. Тому вирішили, що будемо вибиратися разом. Вранці 11 березня ми вийшли з дому. Тоді ще сказав своїм: “Сьогодні найважливіший день у нашому житті”. Дружина розсердилася, мовляв, навіщо нагнітаю. Але, за великим рахунком, це так і було: ми або виберемося, або ні, або збережемо свої життя, або…” – провадить.
“У такі моменти пізнається цінність кожного”
З собою взяли мінімум речей, адже не знали, як довго доведеться йти пішки. Припускали такий варіант, що аж до самого Києва.
“Син хотів із собою взяти свій комп’ютер, але я сказав йому, що його буде важко нести на далеку відстань, і нехай краще його залишимо вдома, ніж дорогою викинемо. Також я прямо сказав йому: “Сину, у нас тут є дуже багато речей, серед яких ми жили, які є частиною нашого життя, нашої історії. З одного боку, це частина якогось комфорту, з іншого – просто спогади про певні обставини. Але тепер будь готовим до того, що у нас більше нічого немає”. Дитина заплакала… Так, дай Боже, щоби ми повернулися і зайшли в ту ж квартиру, якою ми її залишили. Довелося покинути також і дорогу скрипку дружини – викладачки музики у сусідньому місті. Просто скрипка з сумки стирчала, наче кулемет, і ми побоювалися, що це може спричинити великі проблеми. Школи тієї вже, до речі, немає, як і самого міста – їх ворожі війська повністю зруйнували…”.
Зруйнована музична школа у місті Бородянка
Родині вкотре пощастило: обхідними шляхами вони дісталися до українських волонтерів, які їх відвезли в безпечне місце, а звідти вони вже дісталися до київського вокзалу і поїхали на Західну Україну.
“Знаєте, ми тільки зараз збагнули, що у нас, виявляється, все було так класно, – провадить співрозмовник. – Ми з дружиною мали улюблену роботу, купу творчих ідей, задумів. Тільки працюй і тішся. А тут такий жах. Ми взагалі навіть не знали, хто з наших колег, знайомих, сусідів у Бучі та сусідніх містах залишився живим. Нас це дуже хвилювало. А, може, вони всі загинули? Але ось вийшов директор дружини на зв’язок. Сказати, що між нами були особливо теплі стосунки, – то ні. Але якою була наша радість, коли він з’явився! Значить, є шанс, що не один він вижив! У мене досі перед очима обличчя людей, яких ми там залишили. Я не знаю, що з ними зараз. Але дуже хочу знову приїхати і їх знову побачити. У таких ситуаціях пізнається цінність кожного…”
Так виглядала Буча в перші дні повномасштабної війни
” ”
–>
