“Я йду зараз на базар на Зелену, а потім на “Червоноармійський”, може там ящики є. Покличу хлопців, щоби приїхали забрали”, – чернівчанин Роман Іванович у свої 75 років став волонтером, допомогає робити “коктейлі Молотова.
“Путін мені роботу дав. Я вже на пенсії сумував, а тут знову мушу працювати”, – жартує чоловік і додає, – допомагати Україні”.
Кімнати забиті пляшками
У громадській організації “Чернівецьке товариство людей з інвалідністю “Мрія” роблять “коктейлі Молотова”. Щоправда, тут так ніхто цю суміш не називає, а лише “бандера-смузі”.
Голова громадської організації Любов Свіріденко змогла об’єднати багатьох людей. Тут волонтерять і “візочники”, і переселенці. Активно працюють і молодь, і люди старшого віку.
“З першого дня війни ми почали закуповувати за власні кошти пляшки, які є у пунктах прийому склотари. Почали закуповувати бензин, мастило. Потім знаходили волонтерів, які нам допомагали звозити на територію нашого приміщення ящики, тару, пінопласт. Вже підключилося багато людей”, – розповідає Любов Степанівна і на своєму візочку справно проводить кімнатами.
В одній з кімнат десяток людей фасує пляшки.
“Наразі у нас створився свій штаб. Доєднуються члени нашої громадської організації – люди з інвалідністю, які на візках. Готували пляшки під “бандера-смузі”. Але не кожен з них може висидіти на вулиці у таку холодну погоду. Тому приходять не щодня. Але до нас приходить багато людей. Ми готуємо сухі пляшки і думаємо, що наша допомога буде дуже доречна, тому що кожна людина має зараз бути залучена”, – каже Любов Степанівна.
У приміщенні вже кілька кімнат забиті пляшками. Але їх продовжують привозити.
“Ми назбирали тисячі пляшок, вже понад тисячу пляшок відправили у “гарячі” точки. У перші дні нас було до десяти людей. Зараз вже значно більше, в один із днів було 70 людей, сьогодні — 30. Серед нас є люди з Луганщини, Києва, Херсону. Всі залучаються до роботи. Ми пишемо, де ми є, що робимо і люди самі приходять”, – розповідає пані Люба.
“Там залишилася моя мама і сестра”
На подвір’ї чоловіки і жінки запаковують у пляшки пінопласт. Хтось у робочих рукавичках, хтось — без. Одні це намагаються зробити через лійку, інші — проштовхують паличкою.
Тут працюють і двоє чоловіків-переселенців.
Кирил з міста Сватове на Луганщині приїхав сюди кілька днів тому. Мовчки розкладає у пляшки пінопласт.
“Там залишилася моя мама і сестра. Вони розказали, що у місто зайшли російські війська. Я з друзями приїхав сюди на машині, бо тут є знайомі. Прийшов сюди, щоби допомогти, чим можу. Ми звичайно переможемо! Вони згорять усі”, – каже Кирило, не відриваючись від запакування пляшок.
Роман Арміров з Києва, інженер інституту фізики Академії наук України, прийшов сюди після того, як пооббивав пороги тероборони.
“Я ходив у тероборону і у Києві, і у Чернівцях. Усюди кажуть, що я застарий. Я вже прийшов сюди. Хоча, думаю, воювати мають іти такі, як я. Зараз не така війна, що треба бігати 150 кілометрів, зараз війна технологій. А молоді треба буде Україну відбудовувати”, – каже Роман Іванович.
Чоловік розповідає, що у Києві живе неподалік Хрещатика і вірить, що туди незабаром повернеться.
“Мої діти були у Чернівцях. Коли почалися військові дії у Києві, я взяв старого батька, двох котів і приїхав сюди. Я давив би цих окупантів через те, що вони роблять з Харковом, Черніговом. Вони руйнують наші міста”, – зі злістю каже пан Роман і ще настирливіше продовжує свою роботу.
Пані Марія Міндришора одна із найповажніших волонтерок. Їй 76 років. Жінка підкладає пляшки для розливання мастила.
“Кладемо у пляшку гніт. Купили напальчники і ними закриваю пляшки. Складаємо у ящики”, – пояснює пані Марія.
Запитую, чи не стомлюється. Вона розрівнює плечі: “Ні, не стомлююся. Я для України усе зроблю!”
Робота тут не припиняється. І всі переконані: ми переможемо.
“Я робила ляльки, а тепер “бандера-смузі”. Зробила ляльку Путіна та Лукашенка і відправили їх на фронт”, – каже Любов Свіріденко і пошепки зізнається, що її син зараз десь воює.
Насамкінець усі волонтери дружньо співають гімн України і голосно викрикують: “Руский корабель, іді нах…”.
” ”
