Втрачене кохання, самотність, пошуки нового світлого почуття… Окрім матеріальних, є й інші причини, які штовхають українок їхати на заробітки. Часто жінки втікають не лише від злиднів, а й від нещасливого минулого…
Ось кілька історій українських заробітчанок, з якими кореспондентка ” ” познайомилася в Польщі, йдеться у публікації “Молодого буковинця” від 3 лютого, пише molbuk.ua
Покинув заради дружини рідного брата
Пані Марія (усі імена змінені) приїхала до Польщі з невеличкого села. У свої 55 років жінка має доволі гарний вигляд. Вік видають хіба що втомлені від роботи руки. А про пережитий біль свідчить якийсь невловимий сум в очах.
Пані Марія розповіла мені, що була колись заміжня. Проте розлучилася через зраду, яка стала ще більш болючою через те, що новою коханою чоловіка виявилася близька родичка.
“Я ніколи не відчувала справжньої любові від свого чоловіка, з самого початку шлюбу, – втираючи сльози, зізнається пані Марія. – Навіть не знаю, чому він одружився зі мною, якщо не кохав. Пізніше я його про це запитала, то чоловік відповів: бо в мене був мотоцикл, а він дуже хотів на ньому їздити. Звучить дуже образливо, чи не так? І мені було боляче це чути.
Попри все, ми прожили разом довго – майже 30 років. Бувало різне: і сварилися, і мирилися.
Народили двох дітей. Розпочали навіть невеличкий бізнес, провадили господарку, збудували дім. Я чоловіка кохала, шанувала, дбала про нього. Здавалося, чого ще потрібно для щастя й сімейного затишку? Проте, як виявилося, чоловікові цього було замало. У 60 років він захотів знайти справжнє кохання. І таки знайшов! Ним стала – хто б подумав! – дружина мого рідного брата! Вони з братом не дуже добре жили, часто сварилися. А з моїм чоловіком невістка часто загравала, пускала йому “бісики”. Дуже її те гризло, що ми добре живемо, усе необхідне маємо, а в неї немає ні в чому ладу – ні в домі, ні в сім’ї. І вирішила собі забрати мого чоловіка. Так потроху за моєю спиною у них і завертілося. Я відчувала, що щось відбувається, але, мабуть, підсвідомо не хотіла знати правди. Та вони невдовзі й ховатися перестали. Зрештою, чоловік сам заявив, що йде від мене. Це стало важким ударом. Усе ж таки стільки разом прожили, виростили дітей, майно спільне… Як можна так все покинути? Заради чого? Тож спочатку, приголомшена, я почала його переконувати, щоби добре подумав… Я все прощу, тільки б не йшов. Проте чоловік був непохитним. Зібрав речі і пішов жити до моєї невістки. Вона, відповідно, теж розлучилася зі своїм чоловіком, а моїм братом… Ось так ми залишилися самотніми і зрадженими за те, що щиро любили…”
Пані Марія ще деякий час чекала на чоловіка. Та він не повернувся. Терпіти ж плітки вже було несила. Ще б пак, така “санта-барбара”. Усе село гуділо! Врешті, зібрала речі і майнула на заробітки. Каже, грошей не вистачає на прожиття, та й дітям треба допомогти. Утім, зізнається: була би не проти зустріти тут, у Польщі, своє справжнє кохання. Бо вона вміє щиро любити, і стільки у неї залишилося ще запасів невитраченої любові… То, можливо, тут знайдеться той, хто гідно оцінить її почуття..?
Хотілося вбити чоловіка, а потім себе
Інні 27 років. Вона вродлива, молода, струнка блондинка з блакитними очима. Аж не віриться, що таку красуню міг зрадити чоловік. Проте зміг. Інна стверджує: практично все може пробачити коханій людині, та тільки не зраду. Після цього, каже, довірливі стосунки вже неможливі, і склеїти нічого не вдасться. Отож дізнавшись про те, що чоловік її зрадив, Інна довго не могла прийти до тями. Зізнається: спочатку їй хотілося вбити і зрадника, і його коханку. А потім щось зробити з собою. Але стримав трирічний синочок – її миле сонечко. Тож опанувала себе і заспокоїлася. Чоловік потім захотів повернутися. Та, як не просився назад, не пробачила. Розлучилася.
Згодом у неї почалися стосунки з колишнім однокласником. Вони начебто й зустрічаються, і справа йде до весілля… Утім, Інна настільки зневірилася в любові, що боїться відкритися комусь знову. Тому з узаконенням стосунків не поспішає.
Матеріальна скрута (бо ж яка у селі робота?) і досі не загоєний біль погнали її до Польщі. Інна поїхала на кілька місяців і зізнається, що страшенно тужить за сином. Щовечора, прийшовши з роботи, телефонує йому (за дитиною доглядає бабуся) і плаче. Уявляє момент, як приїде додому з купою подарунків, обійме синочка і більше ніколи його не покине…
” ”
