Галина Дженикай із селища Лужани вже пів століття займається вишивкою.
– У мене прабабця вишивала і ткала, баба пряла, мама і пряла, і ткала, і вишивала. Тому гріх було не навчитися цієї справи. Я ще в школу не ходила, а вже вміла вишивати. Мені моя хрещена мама якось дала в руки голку, шматочок полотна – і так я почала вишивати. Дід працював на залізниці, тож бувало, що йшов на ніч на роботу. Коли його не було, я двері замикала, зачиняла вікно і вишивала рукави його сорочки. Моя бабуся швидко вишивала, могла щось наплутати, а я все порола і вишивала по-новому. Ця риса і досі залишилася: не люблю, коли в роботі є хоч маленькі помилки, все переробляю. Орнаменти я теж почала малювати ще в школі у зошиті в клітинку, – розповідає пані Галина.
“Роботи їхали в різні країни”
Після школи жінка закінчила Вижницький коледж прикладного мистецтва, йдеться в публікації ” “.
– Після училища я пішла працювати на фабрику, була контролером з ручної вишивки, потім – майстром машинної вишивки, а потім перевелася в лабораторію творчим майстром. Там пропрацювала дев’ять років. Мене і ще одну жінку з фабрики відправили в Київ на конкурс молодих вишивальниць. Ми посіли там четверте місце з 32 учасниць. Коли приїхали, начальство було таке щасливе. Потім народила дитину, вона дуже часто хворіла, тож довелося піти з фабрики, – розповідає жінка.
Після цього пані Галина почала шукати роботу, яка б дозволила працювати вдома. Робила весільні букетики і віночки.
–У 2001 році я поїхала за кордон, в Португалію, працювала в різних місцях. Там познайомилася з майбутнім чоловіком, португальцем, тож так і залишилася там жити. Він і змотивував мене продовжити вишивати. Одного разу, доки чекала в коридорі на прийом лікаря, вишивала серветку. Медсестра її так вподобала, що попросила вишити і їй. Потім ми з нею разом працювали. Вона знаходила людей, які хотіли вишивку, а я вишивала. Робила дуже багато рушничків для хрещення дітей. Так про мене дізналися, приносили для вишивання і скатертини, і портьєри, і доріжки. Мої роботи їхали в різні країни світу. Одного разу мене попросили вишити дуже гарний рушник, а потім виявилося, що він – для дружини президента однієї з колишніх колоній Португалії, здається, Мозамбіку, – розповідає майстриня.
“Узори створюю сама”
У Португалії Галина прожила 15 років. Коли чоловік помер, через рік повернулася в Україну. За ці роки зібрала цілий альбом зі своїми дизайнами узорів, їх близько двохсот.
– Усі узори я створюю сама. Один альбом уже наповнений різними візерунками. Я й зараз продовжую їх малювати, вже є дуже багато початих ескізів. Буває, просто з’являється натхнення, щось придумаю гарне – одразу сідаю і малюю. Можу за місяць забути, яка на вигляд людина, але не забуду, який вигляд мав орнамент, який бачила.
Вишивальниця показує альбом із візерунками вишиванок.
– Для чоловічих і жіночих сорочок є свої узори, які відрізняються. Для рушників – теж інші. Проте багато вишивальниць їх не розуміє. До прикладу, зараз почали на чоловічих сорочках вишивати багато мережив. Але колись так не робили, чоловіча сорочка має бути строга, – пояснює вона.
У 2013 році жінка організувала свою першу персональну виставку, другу – в 2018. Зараз вишиває для себе й інколи на замовлення. Цього року теж планує організувати виставку.
Жінка є художником-майстром першого розряду та лауреатом премії імені Георгія Гараса.
– Вишивання для мене дуже цінне. Це справа мого життя. У кожну роботу я вкладаю частину своєї душі, і дуже приємно потім ділитися нею з людьми, – каже вишивальниця.
” ”
