23 роки – той вік, коли життя сповнене надіями та планами на майбутнє. Натомість доля не завжди складається так, як очікуємо.
У свої 23 Ігор Михайлишин зіткнувся віч-на-віч з війною. Він один із тих, хто опинився у гущі Іловайського котла та потрапив у полон, йдеться в публікації ” “.
Хлопець народився у селищі Кути на Прикарпатті. Згодом переїхав у Чернівці на навчання. Тут закінчив юридичний факультет Чернівецького національного університету імені Ю. Федьковича Проте замість роботи за фахом Ігор відправився на Схід добровольцем.
“Кожен бій був як вперше”
Розпочалося все з подій на Майдані. Спочатку поїхав брат Ігоря, а згодом, на початку грудня 2013-го і він сам. Поштовхом стало побиття студентів.
– Поїхав туди взимку, спочатку ночував у двоюрідного брата. Коли виникали сутички – прибігав на Майдан. Там було спочатку одне піаніно, а згодом з’явилося ще кілька інструментів. Вони стали таким собі символом Майдану. Тоді я вперше зіграв на публіку. Нас було близько десяти, які грали. Ми навіть влаштовували імпровізовані нічні концерти, грали з 10 вечора і до п’ятої ранку, доки не відчинилося метро. Потім у березні я записався до Гуцульської сотні, – розповідає Ігор Михайлишин.
Після Майдану хлопець вирішив записатися до батальйону добровольцем.
– З нашої сотні багато хлопців вже були в перших батальйонах. Після виборів президента ми почали шукати, в який батальйон можна було б записатися. Вибрали “Донбас”, у них вже був досвід ведення бойових дій. Батькам не говорив доки мене не оформили. Звичайно, для них це було шоком, але потім прийняли моє рішення, – каже хлопець.
Розповідає, що зараз війна більш позиційна, і таких активних дій як в 2014 році вже немає. Тоді ж бойові дії тривали майже щодня.
– Кожен бій був як вперше. До них важко підготуватися, адже в кожному свої нюанси і небезпека. Потрібно бути готовим до всього. Командир нашого взводу ставив перед нами багато бойових завдань. Ми приїздили на базу тільки для того, щоб трохи поспати, і відправлялися знову в бій, – розповідає хлопець.
Ігор був навідником протитанкового гранатомету. Взяв позивний “Піаніст”.
– Ми пізніше прилаштували гранатомет в автомобіль-пікап. Ми зробили імпровізований танк. Приварили гранатомет до кабіни. Він став мобільним, могли його крутити на всі 360 градусів.
“Ворог підходив дуже близько”
Бої за Іловайськ почалася 10 серпня, коли прийшла команда штурмом брати місто. Хлопець розповідає, що бої розпочалися вранці, бійців привезли на пряму трасу в декілька кілометрів.
– Нас привезли на локацію. Сказали, що потрібно зайти з цього боку в місто. Ми почали просуватися. Перед цим наголосили, що з правого боку будуть йти наші союзники, щоб туди не стріляли. Але згодом виявилося, що союзники не пішли і нас атакували з правого і лівого боку. А ворожа диверсійна група обійшла з тилу і замінувала віадук, такий невеликий міст над дорогою для зрощування водою. І наші офіцери, які їхали поповнювати запаси, вчасно помітили вороже мінування й ціною власного життя врятували життя всій групі. Після цього нам вдалось повернутися назад.
У тому бою було багато поранених і четверо вбитих. Двоє з них були з офіцерського складу. Ця втрата стала дуже болючою для батальйону.
Вдруге штурм відбувся 14 серпня, проте без бою. Втретє, 18 серпня зайшли в місто Іловайськ та базувалися в школі.
– Дивно було, коли зайшли в місто – не зустріли спротиву. Вже потім дізналися, що вони нас простотам не чекали. Ми пробули там 11 днів. Зайняли західну частину міста. З 19 серпня почали зачистку східної частини. Але було дуже важко. У нас було багато вбитих і поранених. Тому змушені були відступити. Після цього ворог вже знав, де ми базуємося. Щодня в школу прилітало все, що тільки можна. Ворог підходив дуже близько. Весь час ми були напоготові. 29 серпня нам дали команду на виїзд. Хоча ми ще могли тиждень-два оборонятися, боєприпаси і харчі були, надійне укриття теж, – розповідає Ігор.
Після цього всі збройні, сили що брали участь в іловайській операції, зібралися під Іловайськом у селі Многопілля. Декілька тисяч людей поділили на дві колони, які мали виходити різними маршрутами.
– Наш маршрут проходив повз хутір Червоносільське, де на нас вже декілька днів чекали росіяни. Вони розраховували, що ми будемо діяти за статутом: коли вони обстріляють колону, ми вийдемо із машин, займемо кругову оборону в полі, і вони нас там накриють. Але багато наших людей, напевно, не досконало знали статут чи не служили, і діяли інстинктивно. Це нас і врятувало. Ми знаходили укриття в хуторі і починали контратаку, в якій знищили весь особовий склад ворога та техніку. Десь півтори доби тримали оборону, чекали підмоги, але її так і не було. Потрібно було щось вирішувати, у нас було багато поранених, вбитих. Кожна хвилина була на вагу золота, щохвилини хтось помирав, – згадує хлопець.
Бійці домовилася з росіянами скласти зброю, щоб вони передали поранених Червоному хресту. Внаслідок цього, поранених та інших зі Збройних Сил передали, а добровольців взяли у полон. Там хлопець пробув 119 днів.
– Ми думали, що нас розстріляють. Але цього не сталося. Нас записали в журнал і утримували у підвалі в Донецькому СБУ. Нас було більше сотні. Півтори місяці нас утримували. Потім близько вісімдесяти людей віддали в Іловайськ на відбудову міста, а офіцерів залишили в підвалах. Два з половиною місяці ми відбудовували місто. А перед Новим роком нас обміняли.
“Після війни все переосмислив”
Після цього хлопець на місяць приїхав додому. Але не зміг довго сидіти і записався в батальйон “Донбас-Україна” ЗСУ.
– Командир сказав, що батальйон штурмуватиме Донецьк. Ми півроку готувалися, але зрешту нам сказали, що все скасовується. Нас відправили на фронт, але вже таких активних бойових дій не було, – додає Ігор.
Про пережиті події на Сході хлопець написав дві книги – “Танець смерті. Щоденник добровольця батальйону “Донбас” та “Фуга 119”. У планах написати третю книгу.
– Під час бойових дій, я вів щоденник і все записував. І на його основі я написав книжки. Перша – про мій гранатометний взвод, там описані всі події, що відбувалися з нами. Вона для мене дуже цінна. На той час я ще добре пам’ятав моїх друзів, що загинули, і ця книга ніби абстрактне продовження їх життя. Друга книга про полон, – розповідає він.
Після завершення контракту хлопець вступив до Київської муніципальної академії музики імені Рейнгольда Глієра, де зараз навчається. У планах Ігоря влаштувати концерт “Танець смерті”, на честь якого названа перша книга.
– Є бажання знову повернутися на Схід. Я навіть кілька разів приїжджав у батальйон. Але хочеться, щоб був якийсь наказ на звільнення Донецьку, а поки його немає – бажання теж немає.
– Після пережитого в мене повністю змінилися погляди на життя. До війни може мислення обмежувалося тільки матеріальними потребами. Все, що мені було потрібно – їжа, друзі, випивка, машина і будинок. А після війни я переосмислив все. Коли побачив на війні, скільки людей мріяли, мали якісь статки і все втратили за одну мить, ти розумієш, що все матеріальне не варте нічого.
” ”
