Чому вулиця називається саме так, здогадатися нескладно – вона веде у напрямку Сторожинця.
Недарма на її початку (поблизу перехрестя з Героїв Майдану) стоять маршрутки, які везуть до цього міста.
Про це йдеться у публікації “Молодого буковинця”, пише molbuk.ua
“Дєвушка, підвеземо до “Акви”
Проходиш тротуаром повз перевізників, а вони гукають: “Дєвушка, сідайте до Сторожинця! За 30 гривень довеземо! (також деякі пропонували за 25 гривень – авт). А може, вам треба лише до “Аква-плюс”, то можемо вас там висадити!”
Тут також зупиняються таксисти, а ще постійно їздить багато великогабаритного транспорту. Через це на вулиці постійний гамір і гул від коліс, які їдуть по нерівній дорозі. Бо хоч ями більш-менш і залатані, проте з такими перепадами, що здається, наче цю дорогу ремонтували бавлячись діти.
За свідченнями істориків, саме Сторожинецька вважалася найдовшою та головною вулицею колишнього передмістя Монастириська – місцевості, яка спочатку була частиною Роші, пізніше виділена як окремий населений пункт – передмістя, а згодом стала міським мікрорайоном. Якщо визначати межі Монастириської за сучасною мапою Чернівців, це приблизно такі вулиці: Хрещатинська, Лібавська, Героїв Майдану та проспект Незалежності.
Що ж до Сторожинецької, то її забудова припадає на румунський період. Спочатку вона не була щільно забудована. Зокрема, всередині ХХ століття нараховувала всього вісім будинків.
Утім, зараз будинків сотні, і багато з них – старовинні. До прикладу, я натрапила на відреставроване помешкання 1908 року. Від нього так і віє старовиною: дерев’яні щільні ворота, декоративні елементи на фасаді.
Забудовується, до речі, вулиця дуже активно. Уже зараз тут чимало нових багатоповерхівок. Деякі вже здані в експлуатацію і заселені, інші ще на стадії зведення. Всюди чутно гуркіт будівельної техніки. Через це, а також насичений рух транспорту, пилюку та подекуди повну відсутність тротуарів вулиця видається не надто затишною. Картину “доповнюють” похоронні вінки, які закріплені вздовж дороги, – свідки того, що тут трапилася не одна аварія.
Біля масиву з новобудовами гуляє молода матуся Альона з дитячим візочком. Жінка каже – у її будинку №116-А більш-менш тихо. А от коли будівничі доберуться й до них – тоді про спокій доведеться забути надовго.
“Тут біля нас має бути мала об’їзна дорога з чотирма смугами, наскільки ми чули, тож у майбутньому буде гамірно. А зараз, поки ще поряд багато зелені, нам із дитиною затишно. Єдине, що дуже важкий виїзд. Щоби заїхати до нашого будинку, треба з вулиці Каспрука пробиратися цими серпантинами.
“Гілки по спині так і хльоскають”
На початку Сторожинецької натрапляю на обгорілу стару хатину з якимись німецькомовними написами. Хоч і майже повністю зруйнована, вона вабить до себе якоюсь таємничістю, історією.
“Передайте там у мерії, щоби цю хату завалили, – звертається до мене перехожа, поки фотографую побачене. – Щоразу, як іду на роботу, проходжу повз неї – і аж дивитися неохота, яка негарна”.
А мені ж ця хатина навпаки видається дуже цікавою. Запитую в іншого перехожого, що ж тут було.
“Колись тут була взуттєва майстерня, – розповідає мешканець вулиці Сторожинецької пан Драгош. – Потім двірники тут тримали інвентар – мітли, лопати. Далі хтось підпалив – і все. Там лежало сухе гілля, от воно й зайнялося. Зараз ця хатина на балансі ЖРЕПу. Але ж і ЖРЕПу вже немає…Нема порядку”.
Запитую пана Драгоша про проблеми його вулиці.
“От поряд, на вулиці Марка Черемшини, – будівництво. Робітники приїжджають, ставлять туди техніку, а нам ні пройти, ні проїхати. Так само біля магазину “Тайстра” таксисти паркуються на тротуарі, а мами з візочками мусять дорогою їхати, – скаржиться чоловік. – Щодо прибирання, то господарі самі наводять лад на вулиці поблизу своїх будинків, бо більше це зробити нікому. У нас багато дерев вздовж дороги, та їх ніхто не обрізає. Тож тут треба йти зігнувшись, наче горбатий. Як дощ падає, то мокрі гілки по обличчю, спині так і хльоскають”.
Помічаю, що поблизу деяких більш розкішних будинків тротуар акуратно викладений плиточкою. Біля інших – розбитий. Тому треба добре дивитися під ноги, бо не передбачиш, що зараз трапиться – яма чи плитка.
“Здам пляшки, папір і маю за що купити хліб”
Бачу стареньку бабусю, яка штовхає перед собою візочок, вщент набитий мотлохом. Довкола неї, як вірна охорона, біжать кілька собак. Жінка згорблена майже паралельно вулиці.
Зупинившись, починає енергійно порпатися у смітниках. Проходжу кілька метрів і бачу будинок, вхід до якого та все подвір’я вщент завалені сміттям. Розумію, що це, певне, помешкання цієї бабусі.
Розговорилася з жінкою. Зої Іванівні – саме так її звати – 80 років. Вона розповіла, що завдяки тому, що знаходить у смітниках, має за що купити їжу.
“Назбираю паперу, пляшок, здам – і вже можу придбати хлібчик, олію. Люди багато їжі марнують, викидають, а то гріх. Часто знаходжу цвілий хліб, сушу його, потім пташкам буде поїсти. Так і перебиваюся, хоч не йду зичити грошей по людях. Я сама з села на Заставнівщині. Ким тільки не працювала: в колгоспі, нянькою в дитсадку. В 36 років вийшла заміж, переїхала в Чернівці.
Чоловік мене дуже бив, а потім вигнав із двома синочками. То я на кількох роботах працювала одночасно, щоб їх поставити на ноги. Зараз один син нормально влаштувався, а інший живе зі мною. Він теж бідує, то треба йому допомогти…”
Зоя Іванівна додає, що колись її оточувало ще більше собак, проте деяких “добрі” люди потруїли, інших вивезли невідомо куди.
“Якщо забрали собі – нехай, та якщо вбили – будуть мати гріх”, – каже.
Будинок без жодного гвіздка
На Сторожинецькій є кілька зупинок громадського транспорту, та біля деяких стільки сміття, що навіть і стояти там не хочеться. Маршрутки, кажуть місцеві, їздять за графіком. Щоправда, графік цей не надто щільний. До прикладу, автобус №24, який везе пасажирів зі Сторожинецької до Ленківців, курсує раз на 40 хвилин.
Біля зупинки громадського транспорту, що між вулицею Рівненською та будівлею Головного управління Держпродспоживслужби в області, немає пішохідного переходу. Він за кількасот метрів, але більшість не хоче так далеко обходити, тож перебігає на власний страх і ризик.
Вулиця Сторожинецька у багатьох асоціюється також із міською державною лікарнею ветеринарної медицини, що у будівлі №115. Ветеринари розповідають: їм мало не щодня підкидають то собак, то котів.
“Відчиняють двері й просто з машини жбурляють тих тварин, а потім на газ – і поїхали”, – нарікають працівники ветлікарні.
“Оце кошеня теж підкинули, то його мало собаки не роздерли, ледве встигли врятувати. То й принесли сюди поки що на огляд”, – каже один із працівників, вказуючи на клітку з кошеням, що жалібно нявкає.
На Сторожинецькій взагалі багато цікавого. До прикладу, видніється старовинна веранда з вигадливими дерев’яними візерунками, високий та гострий бляшаний шпиль. На подвір’ї виставлені старі статуетки ангелів, тваринок… Цікаво, хто тут живе..?
Штовхаю старовинну браму і заходжу в двір. Назустріч виходить дідусь. Це Віктор Грішин, йому 84 роки. Розповідає, що його будинок сто років тому спорудив один архітектор, причому без жодного гвіздка.
“Не уявляю, як це йому вдалося!” – дивується чоловік.
Пояснює, що люди викидають старі фігурки, а він підбирає, бо шкода.
“Багато перехожих зупиняється, розглядає, дехто навіть купити хоче. Але я не продаю – навіщо? Дарую і дітям, і дорослим, – розповідає пан Віктор. – Хочеться хоч якусь добру справу зробити. Якби кожен творив якесь добро, у нас було би зовсім інше життя…”
” ”
