Уривки із книги Марти Блум “Горіхове дерево” про прихід німців до Чернівців та гетто.
• Опускається вечір – приклади рушниць гупають у двері, розбиваються вікна, розлітаються тріски. Крики Juden-raus! сягають перших двох поверхів дідусевого будинку. Дядьків, тіток, маленьких кузенів – усіх, хто живе у дідусевому великому будинку, тягнуть, штовхають, волочать незворушні безбороді привабливі німецькі хлопчики у черевиках, пряжках, шоломах. Ми завмираємо на третьому поверсі. Чуємо відлуння пострілів. “Останній суд, кінець світу”, – говорить мама. Потім настає зловісна тиша. Повна темрява огортає все навколо. Вона служить нам прикриттям. Ми спускаємося з третього поверху на вулицю і знаходимо тіла людей з першого та другого. Ось лежить старий Лев-Йозель Грін, бакалійник, який винаймав перший поверх та підвал. Він тримає своїх закривавлених дітей. Нас семеро з третього поверху: дядьки Саул і Рут, Фелікс, стара бабуся Естер, батько, мати і я. Ми несемо все ще теплі тіла через високі ворота у дідусів сад.
• Ми не бачили крові, аж поки не зійшло сонце. Вона була на руках, обличчі, одязі, взутті. Помилися наскільки змогли і беззвучно спустилися в сад, щоби викопати братську могилу під горіхом. Це було нелегко. Дерево опиралося, корені повставали, перешкоджали лопатам, не хотіли приймати тіл. Дерево знало цих людей ще дітьми, коли вони лазили по його гілках майже до верхівки. Воно чуло, як вони гралися, сміялися, дражнилися, – і тепер не приймало їх онімілих. Тому ми перенесли тіла подалі в сад. Сусіди-християни, що жили за парканом, оповитим диким виноградом, прийшли, щоби допомогти нам копати і поховати тіла. Ні тканини, ні білизни, тільки земля до землі та накриті землею. Ми проказали Кадиш. Наші неєврейські помічники повторювали за нами старовинні арамейські слова: “Слава тобі й хвала”.
• Гетто: початок жовтня 1941 року. Розпочалося справжнє пекло. Голосні та грубі команди. Ми збираємо речі у простирадла, потім чотири кінці зв’язуємо докупи – все, що можна втримати в двох руках. Двері закривають, забирають ключі. На світанку вниз по довжелезній вулиці Святої Тройці до загального гетто – Umschlagplatz. Я дивлюся у спину батькові та матері, бачу, як вони йдуть вниз старою вулицею, яка носить ім’я християнського Бога у трьох іпостасях, і відчуваю щем у серці. Дивлюся на їхні згорблені спини, бачу, як вони час від часу кладуть на землю важкі клунки, переставляють їх з руки в руку, сідають на узбіччя, чую, як їх підганяє ота скотина з криком: “Швидше, вошива єврейська свиня!”. Мої мама і батько. Не вистачає слів. Знову до турецького кварталу. Три, чотири, п’ять переплетених середньовічних вуличок. Нас – п’ятдесят тисяч. Тварини залишилися напризволяще. Наша собака Мері лежить перед дідусевим будинком, і в її очах блищать сльози. Ви коли-небудь бачили, як плачуть собаки?
• Це був наш січень, який прилипав до підошов, наче російська грязюка навесні. Важка, чорна і в’язка. Ніякого відчуття часу. Та одного незрозумілого дня у лютому надходять накази від командування. Згорнути декорації. Більшість полонених євреїв розстріляли на світанку. Якось опівночі доктор Бауер викликав до себе тільки мого батька, не мене. Наказав тікати по двоє. Три рази по двоє – через певний час. Він чергуватиме. Собак більше немає.
• Ми йшли вночі, вдень спали або лежали у ямах, ховаючись від своїх і ворогів. Дві нереальні фігури з неправдоподібного світу. Ми рівномірно поділили печиво, ковбасу, трохи сливової наливки та чорнослив, які знайшли у торбі. І сірники, дякувати Богові, там були сірники. Десь під снігом я знайшла лопату. Лопатою можна зробити все: накидати кучугури снігу для захисту, якщо земля не дуже тверда, вирити чудове ліжко, а в ямі розпалити вогонь з гілок.
На третій день вимальовується купка будинків. Тихі темні хатки з дахом, позаду комора. Маленькі, майже квадратні українські вікна, в одному – жінка у хустці. Вона, здається, завжди там, як частина зимового пейзажу. Йде відчиняти нам двері. Її жест такий природний і простий, наче ми запізнілі, але очікувані гості. Вона дивиться на нас – двох привидів. Ніяких запитань, тільки: “Спускайтеся у підвал, там є солома й овечі шкури. У двох мисках знайдете кисле молоко. Їжте – скільки забажаєте”.
Вона приносить нам важкий хліб, чорний, як земля, який прилипає до піднебіння, дві миски і дерев’яні ложки. Говорить: “Їжте, діти, хвала Богові, що я можу допомогти тим, хто має менше за мене”. І вона хреститься: “Спіть, спіть, діти”. Ми розтягуємося на соломі, я падаю батькові на груди. Сльози біжать по щоках від тепла овечих шкур і жінчиного благословення.
” ”
