На початку минулого століття автомобілі у Чернівцях були великою рідкістю. Містян перевозили трамваї, екіпажі та кінні вози. А відразу за нинішнім парком імені Т. Шевченка розпочиналася сільська ідилія.
Про це йдеться у публікації ” “. У матеріалі використані уривки з книги Ізраеля Халфена з описом Чернівців 1920-30-их років.
* “Рівнина й гориста місцевість зустрічаються між собою з північного в’їзду до міста. Від долини Пруту тягнеться пагорб, на якому розташоване місто. Стрімко й кам’янисто підноситься він понад розташованими в долині річки передмістями Калічанка та Клокучка. Він пронизаний головною магістраллю, звиви якої мають різні назви: Брюкештрасе, Бангофштрасе й Гауптштрасе. Західний схил міського пагорба оторочений зеленими масивами височини Габсбурґсгьоге, приватного парку Ґьобельсгьоге й міського Шиллерпарку. Тільки на східному боці пагорба знаходиться легкий підйом; однак на схід місто заледве розгорнуте, а передмістя Гореча на східному березі Пруту розташоване далеко від міського центру.
* Якщо перейти великий кам’яний міст через Прут й сісти у червоно-білий вагон єдиної електричної трамвайної лінії міста, то невдовзі можна потрапити до головного вокзалу державної залізниці, яка своїм купольним дахом і скляною залою нагадує Відень. Далі “електричка” крутим підйомом видирається угору по Гауптштрасе, й можна тільки подивуватися, що маленький трамвай здатен здолати цей підйом. Найкрутіше місце зветься “шіфою”. Окрім трамваю, тут також курсують важкі кінні вози й легенькі екіпажі – автомобілі є ще великою рідкістю, – і “кондуктор” трамваю мусить гучно дзеленчати, аби застерегти пішоходів, які свавільно переходять дорогу, й заглушити крики кучерів і цвьохкання батогів.
* Рінґплац є серцем міста. Тут, щоправда, можна вже побачити світлофори, проте на них ніхто не зважає. Тротуари завжди переповнені перехожими, яким нікуди поспішати; вони неспішно прогулюються, і коли хтось зустрічає знайомого, то обидва зупиняються у величезному тлумі й розмовляють якусь хвилю. “Тільки не квапитись!” – так це тут називається.
* Трамвай простує, долаючи вже тільки легкий підйом, далі на південь, по Ратгаусштрасе, повз масивний “магістрат”, ратушу з чотирикутною годинниковою вежею, довгою Зібенбюрґенштрасе. Розташована на височині південна частина виглядає новішою і модернішою, ніж нижній схил міста. Шлях веде повз румунський кафедральний собор і сусідню, позбавлену декорацій, румунську вищу реальну гімназію. На протилежному боці вулиці поміж каштанами видніється будівля колишньої крайової управи, яка чимось схожа на неокласичний храм. Невеличка площа Франца-Йосифа зі своїм зеленим сквериком виглядає, мов палісадник великого будинку. Далі шлях веде вздовж розлогого парку, який зветься “Фольксґартен”, перш ніж ми досягнемо кінцевої зупинки трамваю на південному вокзалі. Тут усе вже по сільському ідилічне: садово-городні ділянки чергуються зі спортивними майданчиками, а поміж ними пролягає залізнична колія. Шутрований шлях, оторочений зосібна стоячими дерев’яними будиночками, веде у поля міської околиці: Флурґассе, улюблений шлях прогулянок городян. На краю міста, у відкритих подвір’ях, можна побачити сільські криниці”.
* “Від Рінґплацу, на південний схід, відгалужується найелегантніша вулиця міста, Герренґассе, з просторими міськими палацами великих землевласників минулого століття. Після того, як ці латифундисти після Першої світової війни були частково експропрійовані, вони перетворили свої міські будинки у наймані помешкання й відкрили там крамниці. Ополудні, між 12-ю і 1-ою годинами, тут виходять на прогулянку. Крім елегантних молодих дам впадають у вічі різнокольорові студенти “б’ючих” товариств” […]
* На Герренґассе велично стоїть “Німецький дім” з елегантними фронтонами, чорно-біло-червоними настінними фресками й обшитою деревом пивницею на першому поверсі. Старонімецька велика зала, як і в інших подібних будівлях, охоче й за прийнятну ціну винаймається громадськими й приватними товариствами для різного роду імпрез. У двадцяті роки під час високих свят, коли “великий темпль”, головна синагога Єврейської релігійної громади, а також синагоги приватних громад, не могли вмістити всіх молільників, євреї провадили в цій залі свою службу Божу. Так само ця зала надавалася в розпорядження їдишської “Вільнаер труппе” для театральних вистав. У тридцяті роки над дахом цього будинку вже тріпотить прапор зі свастикою”.
* “З Рінґплацу в західну частину міста можна потрапити через Темпльґассе, яка на розширеному до Темпльплацу кінці веде до великої єврейської синагоги. Темпль збудований у мавританському стилі, він має чотири бокових вежі, які підносяться вгору, мов мінарети, а його дах увінчаний мідним куполом. У вхідному вестибюлі мармурова меморіальна плита нагадує про цісаря Франца Йозефа І. У хлоп’ячому хорі цього темплю розпочав свою кар’єру співак Йозеф Шмідт, чия “пісня пішла по світу”.
* Навпроти темплю стоїть румунський культурний палац, який закриває колись вільний погляд на розташований поряд “Єврейський дім”. Останній знаходиться – збоку від граціозного міського театру з розкриленою рампою й неокласичними колонами – на просторій, вимощеній плитами Театерплац. “Єврейський дім”, споруджений у псевдобароковому стилі, справляє зі своїми чотирма поверхами, мансардовим дахом і кам’яними фігурами при вході дещо важке враження, мовби скам’яніла печаль. Вузька бокова вуличка уздовж “Єврейського дому” носить ім’я Генріха Гайне […]
* Розташований за театром публічний парк все ще зветься “парком Шиллера”. З його найвищої точки можна легко побачити західну впадину, в якій чітко виділяються швабське село Рош і гора Цецин. Єврейські екскурсанти, які по неділях влаштовували вилазки на Цецин, мусили рахуватися з камінням, яким бомбардувала їх молодь Роші.
* На північному заході міста розташований університетський квартал, митрополича резиденція і “Габсбурґсгьоге”. Збудована у мавритансько-візантійському стилі резиденція буковинських митрополитів належала до найкрасивіших споруд старої монархії”.
До теми:
Буковина входила до складу Габсбурзької монархії майже 150 років (з1774 по 1918 роки). З 1918 і до 1940 року край належав королівській Румунії.
Про те, як виглядали Чернівці у 1920-30-ті роки, коли тут ще відчувався дух поваленої австрійської імперії, паралельно з усе більш владним встановленням румунського панування, дізнаємося із книги “Пауль Целан. Біографія юності поета”. Її написав Ізраель Халфен – колишній чернівчанин, який пізніше виїхав до Ізраїлю. Хоча книга вийшла друком ще 1979 року у Німеччині, проте українською мовою вона вперше з’явилася лише нещодавно у чернівецькому видавництві “Книги – ХХІ”.
Фото з колекції Едварда Туркевича
Читайте найоперативніші новини ” ” у Facebook і Telegram
