У давні часи Чернівецький магістрат мусив дбати про спорудження ганебного стовпа і шибениць, витрачаючи на це кошти з міського бюджету.
Де стояв один із перших ганебних стовпів у місті – невідомо. Історик Р. Ф. Кайндль припускав, що, можливо, на Головній вулиці або на Ринковій площі (нинішня Центральна). Шибениця стояла біля старих кладовищ (за університетським інститутом).
Пізніше вона височіла на Штурмвізе (між теперішніми Центральним парком культури та відпочинку і вулицею Героїв Майдану). А у 60-х роках XIX століття її перенесли у верхню частину вулиці Руської в напрямку монастиря Гореча.
І лише від початку 1870-х виконання смертних вироків відбувалося у тюремному дворі. Цісар Йосиф скасував смертну кару, за винятком справ, проваджених за законами воєнного часу при заколотах і бунтах. Та згодом смертну кару знову запровадили, і постало питання про відновлення старої шибениці.
До спорудження шибениці магістрат підходив дуже серйозно. Не шкодували грошей і на страти. У рахунку міської каси від 19 травня 1803 року вказано, що на будівництво шибениці витратили 12 сажнів дубового лісу вартістю 1 фл. і 30 кр. Очевидно, що йшлося про споруду, розраховану на тривалий час.
Будівництво очолював тесля Петро Файт. Разом із ним працювало ще 16 підмайстрів, яким платили. Для робіт придбали нову драбину вартістю 4 кр. Окрім того, громада повинна була надати підводу, сіно для сидіння засуджених на возі і 10 сторожів для їхньої охорони.
Катами у Чернівцях від початку XIX століття до 1855 року були члени родини Гурських. Тому ще довго для чернівчан слово “гурський” було синонімом слова “кат”.
Як пише Кайндль, дбали і про “виховний момент страти”. Скажімо, під час страти вбивці чернівецької єврейки Леї Міллерин у 1803 році за спеціальним наказом окружного управління “повинні були з’явитися до шибениці деякі старійшини громади і кілька дітей віком від 10 до 15 років, аби повсюдно рознести звістку про такий злочин для застрашливого прикладу”. Втім, коли виводили і страчували бідних грішників, то без всяких наказів була присутня величезна юрба.
І якщо інколи траплялося, що під час страти була “не дуже велика юрба”, як у голодному 1866 році, то це оповідачі особливо підкреслювали.
