Все частіше ми чуємо у новинах та від співрозмовників фемінітиви.
Звідки вони взялися, навіщо вони та хто відповідальний за їхнє творення розповіла кандидатка філологічних наук, доцентка Львівського національного університету імені Івана Франка Леся Дуда, пише ТСН.
Навіщо фемінітиви? Хіба вони вирішують питання гендерної нерівності?
Почнімо з того, що фемінітиви – це не про жінку, це насамперед про мову! Знаємо, що кожна мова змінюється. Ці зміни можуть бути як природні, так і штучні.
Природні зміни мовної норми – це коли ті, хто затверджують правила у мові, враховують, насамперед, те, як говорить суспільство. Штучні зміни мови – це, відповідно, створення правил, які не містять у своїй основі живого мовлення.
Так от, творення іменників для позначення осіб жіночої статі має свою традицію. Наприклад, у Словнику української мови за редакцією Грінченка (1907), є такі слова, як “акторка”, “лікарка”, “поетка”. Дослідники фемінітивів стверджують, що й значно давніші пам’ятки української мови містять такі взірці.
“Природність” цих форм також підтверджує мовлення дітей – тих, хто починає вивчати мову, але водночас зовсім не знає про “писані правила”: запитайте знайому 4-річку, як називається дружина метелика? Моя 4-річка відповіла без вагань: “МетелИЦя!”.
Творення фемінітивів – хто за це відповідальний?
Вже понад рік від часу затвердження змін до Українського правопису (2019) наші стрічки новин рясніють фаховими (і не дуже) обговореннями “правильних” фемінітивів. То “мерка” чи “мерчиня”? Де віднайти правильний варіант? У правописі?
Там знайдемо лише 21 слово на позначення осіб жіночої статі. … І “мерки” / “мерчині” там немає. У словниках? Тоді у яких? Словник української мови в 11 томах – академічне видання, останній випуск якого датований 1980 р. – теж не містить відповідей на наші запитання.
Варто розуміти, що правопис для мови – це, так би мовити, як конституція для законодавства: ці два джерела містить лише теоретичну базу для творення законів – чи то мовних, чи то державних. Отож, чинний Український правопис подає у п. 4 § 32 перелік суфіксів, з допомогою яких творимо фемінітиви: -К-, -ИЦ-(Я), -ИН-(Я), -ЕС: фігуристКа, набірнИЦя, продавчИНя, дияконЕСа.
Наступний логічний і необхідний, але досі нереалізований крок з боку фахових мовотворців – укладення спеціалізованого словника, який би вміщував усі можливі слова на позначення осіб жіночої статі. Ось тоді “тягар” мовотворення фемінітивів нестимуть ті, хто компетентний у цьому питанні.
Сьогодні маємо “Словничок фемінітивів для прес-офіцерів та прес-офіцерок територіальних управлінь Державної служби України з надзвичайних ситуацій”.
Зараз тривають й інші наукові проєкти, ціль яких створити академічні лексикографічні праці з вичерпним переліком фемінітивів української мови.
А поки що ми можемо лише гіпотетично моделювати більшу чи меншу “правильність” того чи того фемінітива. Хтось говоритиме “мерка”, а хтось – “мерчиня”. І кожен /поки що/ матиме рацію.
Чи може бути забагато фемінітивів?
Прочитайте речення: “Учасники і учасниці, модератори та модераторки, депутати та депутатки, глядачі та глядачки – усі взяли участь в обговоренні”. Чи все тут до ладу?
Загалом так, таке речення має право на життя. Адже норми правопису не обмежують створення лише форми однини фемінітивів. З іншого боку, часто неусвідомлено мовці застосовують принцип мовної економії – “системи спеціальних засобів скорочення висловлювань задля уникнення надлишковості та одноманітності мовлення” (цит. за Головач О, 2011).
Тому прицільне нанизування іменників множини для позначення назв осіб чоловічої і жіночої статі може бути демонстрацією світоглядної позиції того, хто створив таке речення.
Тут, на мою думку, важливо дотримуватися обраного принципу використання фемінітивів наскрізно в усьому тексті.
