Фото: molbuk.ua / Марія Ахтемійчук-Іванова тримає світлину зі своїми репресованими родичками
Історики відкрили нові факти про опір тоталітарному радянському режиму в селі Ставчани на Кіцманщині.
Детальніше про ті страшні події розповів ” ” історик і дослідник руху ОУН-УПА на Буковині Василь Мустеца, пише molbuk.ua
Із 16 арештантів повернулися лише шестеро
За його словами, репресії проти мешканців села Ставчани почалися ще навіть до приходу на Буковину радянських військ.
“29 грудня 1939 року група молодих хлопців із села Ставчани (16 осіб 20-34 років), повіривши радянській пропаганді про хороші умови життя в СРСР, вирішили перейти кордон і піти туди жити. Відразу ж при перетині кордону їх заарештували радянські прикордонники. 20 червня 1940 року їх засудили. Двоє отримали п’ять років таборів, інші – по три. Із 16 ставчанців лише шестеро, відбувши подвійний термін, ледь живі вийшли на волю і повернулися в рідні краї. Всі інші повмирали в таборах від голоду, хвороб і знущання”, – каже дослідник.
Великих боїв повстанців із окупантами поблизу села Ставчани не було. Проте село перебувало під постійною увагою повстанців.
Наприкінці липня 1947 року за зраду знищили працівника сільради Василя Тоденюка. Повстанці дізналися, що він доносив органам НКВС-МДБ на людей, пов’язаних із ОУН.
Також у серпні 1947 року в Ставчанах повстанці розкидали листівки з нагоди шостої річниці проголошення в червні 1941 року незалежної Української Держави. Наразі два примірники листівок зберігаються в галузевому державному архіві СБУ.
Документи надані Василем Мустецою
Пішов замість вагітної дружини
Постраждала від репресій і родина уродженки Ставчан Марії АХТЕМІЙЧУК-ІВАНОВОЇ. У табори вислали її дідуся із бабусею, чотирьох тіток, тата і матір, яка на той час була нею вагітна. Пані Марія народилася у вагоні, який прямував до Сибіру. Все ж їй із матір’ю вдалося уникнути заслання і повернутися додому.
Як усе було, жінка розповіла кореспондентці ” “.
“Мій дідусь, а мамин тато Алексієвич Яків Артемович, на псевдо Верба, був провідником станичного проводу ОУН, – оповідає Марія Іванівна. – Працював лікарем, обслуговував чотири села. Його арештували восени 1944 року. Мама стала зв’язковою замість дідуся”.
Тоді ж із війни повернувся батько пані Марії – ставчанець Іван Ахтемійчук. Він пройшов усю війну, мав нагороди, на річці Одер був важко поранений і довго лікувався. Повернувшись додому, одружився з односельчанкою-вдовою, у яку був закоханий.
Газетна вирізка, у якій ідеться про батька Марії Ахтемійчук-Іванової
“У 1947 році мама, тоді вагітна мною, мала вийти на зв’язок із ОУН, – згадує Марія Ахтемійчук-Іванова. – Батькові вона нічого не розповідала про свою участь в ОУН. Він почав допитуватися, куди вона йде. Врешті не пустив, сказав, що піде замість неї. А “добрі” сусіди побачили. І неньо лише повернувся додому, як його відразу забрав НКВС”.
Куди повезли Івана, рідні спочатку не знали. Вже згодом стало відомо, що він у Красноярському краї. Перебував у таборах, працював на лісоповалі. Повернувся через десять років, у 1956 році. На той час донька Марія вже ходила до третього класу.
Викинули немовля із вагона
Через кілька місяців після того, як забрали чоловіка, прийшли і за його дружиною.
“Прийшли увечері, мама зібрала, що встигла. У неї був уже великий живіт, от-от мала народити. Старшого брата вдома не було – поніс учительці молоко. Тож забрали лише маму, – каже Марія Іванівна. – Її та інших жінок посадили у вагони. Тієї ж ночі арештували мамину маму із чотирма доньками, тобто мою бабусю із тітками. Вони потрапили в інший вагон і навіть не знали про арешт одні одних.
Рідні Марії Ахтемійчук-Іванової, які були заслані до Сибіру
У товарняку в мами почалися пологи. Одне немовля, яке голосно плакало, охорона викинула з вагона. То мама дуже боялася, щоб і з її дитиною так не зробили. Ставала на коліна і молилася. Так, у вагоні на Сибір, під молитви арештанток я з’явилася на світ. Мама постійно прикладала мене до грудей, щоб я не плакала”.
Та одного вечора потяг раптом зупинився, двері відчинилися і пролунало: “Ахтємійчук на виход с вєщамі!” Жінка із немовлям вийшла, її завели в інший вагон.
“Мама почула, як у вагоні фиркають коні і намацала сіно. Заховалася в нього зі мною і задрімала. Скільки так їхала – не пам’ятає. Нарешті потяг зробив зупинку, коней вивели і двері товарняка залишили відчиненими. Мама дивиться – на станції написано “Оршівці”. Це ж вона повернулася в рідні краї! Тихо вийшла і дійшла до Кіцманя. Добрі люди допомогли добратися додому”, – розповідає пані Марія.
У хаті, правда, місцеві не залишили нічого – порозтягали все, навіть подвійні вікна. Довелося заново обживатися із двома дітьми.
Хто і чому помилував матір Марії Ахтемійчук – і досі загадка.
“Відтоді, скільки себе пам’ятаю, мама щовечора плакала і при світлі лампи писала листи татові, бабусі, тіткам. Їх відправили у Пермську область. Доля однієї з них – тітки Аннички – невідома. Дівчина мала виходити заміж, а в потязі дорогою на Сибір її зґвалтували, вона збожеволіла. Що сталося з нею далі – ми не знаємо”, – зітхає жінка.
Судові справи та світлини своїх рідних Марія Ахтемійчук побачила вже через багато років. Коли дізналася всю правду, у неї був шок.
“Ось так “совєти” нищили українців, залишаючи лише тих, кому “какая разніца”. Зараз вони хочуть зробити те саме із нами. Але ми повинні раз і назавжди дати відсіч”, – розмірковує пані Марія.
” ”
–>
