Фото із фб-сторінки Ольги Ковальової
Вони були дуже щасливими впродовж трьох із половиною років, доки війна не розлучила їх.
Четвертого травня 2022 року чернівчанин Дмитро Ковальов загинув поблизу міста Дергачі під Харковом, рятуючи побратима. Під час евакуації він із товаришами підірвався на протитанковій міні. Дмитрові було 22 роки, його дружині Ользі – 21…
Дмитра посмертно нагородили орденом “За мужність” ІІІ ступеня.
“Кожен “хароший руский” має поплатитися”
“Памʼять про людину живе, доки його імʼя звучить”, – наголошує Ольга.
Памʼятна меморіальна дошка у рідній Дмитровій школі №22 тепер нагадує учням про його подвиг, а перейменована на честь захисника вулиця Кузьми Мініна увічнить його в історії рідних Чернівців.
Четвертого травня, напередодні другої річниці загибелі Дмитра, Ольга ініціювала акцію помсти: три власноруч зв’язані кардигани – за донати на три FPV-дрони.
“Пташки” полетіли до підрозділу 82 бригади, і вже невдовзі окупанти отримали гарячі привіти від дружини загиблого воїна.
“Ніхто не поверне життя людини, яка була варта всього, а особливо тисяч життів росіян. Ніхто не поверне мені чоловіка, але кожен “хароший руский” має поплатитися власною кров’ю. Я прагну, щоб у день загибелі Діми та його побратимів ворогам влаштували пекло на землі”, – написала згорьована жінка.
Кореспондентці ” ” Ольга розповіла, що її ідею помститися за чоловіка підтримали волонтери громадської організації “Добротворець”.
“За дві доби ми зібрали кошти на чотири 10-дюймові FPV-дрони у повній комплектації, кожен вартістю 22-24 тисячі гривень! – каже жінка. – Долучилося багато друзів, знайомих, родичів. Донати надходили зі всього світу, зокрема й від незнайомих людей.
Кажуть, що помста – це погано. Але ні, помста – це добре. Бо за кожного із наших людей, які мали б створювати сім’ї, жити й розбудовувати Україну, має загинути щонайменше сотня ворогів”.
Волонтерки дбайливо підібрали гарні упакування, у яких дрони прибули до захисників. Зверху написали: “Пташкою залізною прилетить помста за тебе”, “Пеклом на землі для орків стане день, коли тебе вбили”, “У кожному вибуху твоя справа буде жити й продовжуватися”.
“Не скажу, що мені стало легше після цього. Але приємно, що хоча б на декілька цих створінь стало менше”, – зауважує Ольга.
Мріяли про довге та щасливе життя разом
Майбутня пара познайомилася восени 2018 року. Оля, яка родом із Вінниччини, тоді навчалася на факультеті іноземних мов ЧНУ.
“Пригадую, у гуртожитку часто не бувало води. Тож багато студентів ходило до тренажерного залу, щоби там після тренувань заодно і помитися. Якось думаю: все, я вже три місяці походила до спортзалу, набула бажаних форм, треба зробити селфі, – усміхається. – Опублікувала фото в соцмережах. Світлину побачив товариш Дмитра і показав йому. Недовго думаючи, Діма мені написав, і так у нас закрутилося. Пам’ятаю нашу першу зустріч. Дмитро, якому на той час було 19 років, розповідав, ким мріє стати. Хотів бути пожежником або військовим, служити країні, людям…”.
Відтоді закохані не розлучалися.
“Знайомі дивувалися, мовляв, чи мені не набридає щодня бачитися із хлопцем? Але як таке може набриднути?! Нам було приємно спілкуватися, завжди мали про що поговорити. Стали один для одного найближчими людьми, – згадує Ольга. – Невдовзі коханий зробив мені пропозицію. Дев’ятого липня 2021 року ми розписалися. За три з половиною спільних роки прожили чудове, яскраве життя.
У нас було стільки планів! Здавалося, ніби все життя розписане похвилинно, щасливе і довге життя разом…”.
У 2020-му Дмитро вступив на службу за контрактом, а за два роки почалася війна. Після участі в деокупації Київщини та Чернігівщині їхній батальйон був одним із перших, що звільняв Харківщину.
“Коли я дізналася про загибель чоловіка, з мене наче вилетіла душа, – каже жінка. – Частина мене назавжди залишилася з коханим. Тривалий час не могла покинути Діму та й взагалі змиритися з тим, що його більше немає. Щодня до нього приходила на могилу…
Діма часто казав:
“Якщо людина готова віддати за тебе життя, отже, вона тебе любить. Я б віддав за тебе все, і своє життя насамперед”. І я так само, якби могла пожертвувати собою заради чоловіка, то без вагань би це зробила”.
Потроху Ольга вчиться жити зі страшною втратою. Допомагають люди, які залишились поруч. Її коло спілкування зараз – волонтери, військові, друзі й родина.
“Після загибелі чоловіка мені часто казали: “Твоя війна закінчилася”. На що я відповідаю: моя війна тільки розпочалася. І вона триватиме доти, доки не згинуть усі окупанти на нашій землі”, – каже Ольга.
” ”
–>
