Жанна Лисенко до війни працювала в університеті доцентом кафедри фінансів, а також займалася волонтерською діяльність та є співзасновницею громадської організації “Квітуча Україна”. Пані Жанна була радником Чернівецької райдержадміністрації. У 2022 році багато дітей тікало від війни на Буковину, тому жінка разом з волонтерами допомагала їм. Згодом через велику кількість викликів викладачка очолила управління служби в справах дітей найбільшого як і за площею, так і за населенням, району в Чернівецькій області.
Про особливості її роботи, кількість вилучених дітей із сімей, які опинилися у складних життєвих обставинах, всиновлення та виклики, які постали після повномасштабного вторгнення Росії – далі в інтерв’ю molbuk.ua.
“Такі малі діти, а тікають від війни”
– Як для вас розпочалося повномасштабне вторгнення?
– Війна: для кожного з нас це був виклик. До війни я працювала в університеті доцентом кафедри фінансів. Війна – це нове, неочікуване, жахливе. Будучи співзасновницею громадської організації “Квітуча Україна”, до мене почали звертатися за допомогою. Дітей, які тікали від війни, треба було зустріти, поселити, нагодувати. І в ході цієї всієї роботи було визначено, що потрібно цю ділянку розвивати так, як район величезний, начальника служби не було, був єдиний один працівник, який фізично справлятись не міг. Я прийняла для себе таке рішення: кожен тримає оборону там, де він може. Так почалась моя діяльність у службі у справах дітей.
– Які виклики тоді у вас стояли?
– Було багато дітей, тому всі питання щодо документації були основними. Одні заклади приїхали зі своїми вихователями, директорами, а інші заклади приїхали без тої кількості персоналу, які мали б обслуговувати цих дітей. Ми залучали студентів медичного університету, щоб вони волонтерили та допомагали нам. Також до нас перебиралися дитячі будинки сімейного типу. Потрібно їх було десь влаштувати у територіальну громаду, яка може прийняти, бо це сім’ї, де, наприклад, десять дітей. А потім наступний крок – влаштувати діток у школу, секції. Звичайно, що діти повинні бути в комфорті і розвиватися.
– Розкажіть детальніше про переїзд дитячих будинків: як їм допомагали, які заклади приїжджали?
– Їх було багато. За це була відповідальна обласна служба. Проте наш район – це 50% території та 70% населення від усієї області. Були такі заклади, які приїжджали до нас потягом добу, а може й більше, як-от, краматорський дитячий будинок “Антошка”. Деяким дітям був місяць. Їх привезли такими “снопочками”. Вихователь і директор тих дітей у потягу годували, переодягали. Вони всі малесенькі, хто плаче, кого потрібно одягнути… Для мене це був емоційний зрив, адже такі малі діти, а тікають від війни. О другій годині ночі тих дітей з потягу забирали.
“Кожна громада повинна мати патронатного вихователя”
– Над чим зараз працюєте більше і які проблеми є?
– Наша ціль – розвивати сімейні форми виховання. Кажуть, що це не наразі. Ні, тому що дитинство має обмежений час і діти мають його відчути. Розвиток сімейних форм виховання – це мінімізація і виключення дитячих будинків державного типу. Кожна громада повинна мати патронатного вихователя. Наразі з цим у нас не так, як би хотілося. Я думаю, що нам таки вдасться донести до голів територіальних громад, що вони мають про це піклуватися, щоб у них у громаді були патронатні вихователі. До речі, робота патронатного вихователя оплачується коштом державного бюджету. На бюджет громади не покладається якийсь додатковий тягар. Уже з 25-го року, якщо дитину будуть влаштовувати у державний заклад, то буде співфінансування 50 на 50.
– Чому патронатний вихователь має бути в громаді?
– Це не лише відібрання дітей від батьків, її влаштування в патронат, щоб батьки пройшли реабілітацію і виправили свою поведінку, бо вони не справляються зі своїми обов’язками як батьки. Є вже інші випадки: батько пішов воювати, а мамі потрібно поїхати на лікування. З ким вона може залишити свою дитину? Бабусі нема, дідуся нема. Віддавати її у заклад інтернатного типу? Ні, бо для дитини це буде травма. А якщо є патронатний вихователь, за заявою дитину можна залишити на нього. Вона відвідує свою ж школу.
– Тобто не потрібно буде дитині адаптовуватись до нового середовища?
– Так. Мама повернулася, забрала дитину, дитина не отримує жодних травм. Тому це для нас головне завдання.
– Скільки громад мають у вашому районі патронатних вихователів?
– Нас порадувала Чернівецька територіальна громада – вже двоє кандидатів на посаду патронатного вихователя відправили на навчання. Патронатний вихователь є в Сторожинці та Герці, але цього дуже мало. Дуже. А потреб багато.
– Скільки неблагополучних сімей у вас є в районі? Який відсоток з них ВПО?
– У нас 674 сім’ї складних життєвих обставин на перший квартал 2024 року, з них 751 дитина, яка постраждала внаслідок воєнних дій. Окрім того, в нашому районі є і прийомні сім’ї, і будинки сімейного типу. Стараємось, щоб діти були не в закладах, а в родинах. Соціальні служби працюють з сім’ями для того, щоб виправилася ситуація і вони з цього кризового моменту вийшли. Бо є такі сім’ї, які виходять. Не всі сім’ї, що перебувають у складних життєвих обставинах, приречені.
– Чи плинула війна на збільшення неблагополучних сімей? Як?
– Не можу сказати, адже раніше кожна територіальна громада не була підключена до єдиної бази, куди вносяться дані щодо сімей, які перебувають у складних життєвих обставинах. Проте я думаю, що їхня кількість збільшилась через те, що багато людей втратили роботу. Економічний стан у країні погіршився.
– Як зараз ситуація зі всиновленням?
– До дітей, які прибули з інших областей, у нас прокинулася людська опіка. Люди зверталися і казали: “Я хочу взяти дитину на виховання, бо не хочу, щоб вона жила в дитячому будинку. Я хочу дати їй нормальне сімейне життя”. Наразі є чимало батьків, які хочуть допомогти дітям зростати в сім’ї. Не всі діти, які є у наших дитячих будинках, підлягають усиновленню. Ми тоді пояснюємо нашим кандидатам, що вони можуть взяти дітей на виховання.
– Як відбувається процес всиновлення?
– Спочатку кандидатам на всиновлення роз’яснюються всі форми виховання. Вони визначаються, яку форму виховання вони би хотіли – чи всиновлення, чи ДБСТ (дитячий будинок сімейного типу – авт.), фостерне виховання тощо. Збирають усі документи та проходять навчання. Отримують сертифікат і після цього вони можуть ознайомлюватися з дітьми, які підлягають всиновленню. Був випадок, коли люди хотіли бути прийомними батьками, всиновити дитину, але потім, пройшовши курс, вони самі собі дали відповідь, що вони не справляться. І я їм дуже вдячна, що вони до цього свідомо віднеслись. Тому що діти – це відповідальність.
“Кандидати на усиновлення зазвичай хочуть маленьких дітей”
– Дітей якого віку найчастіше всиновлюють та яка категорія найбільше залишається поза увагою?
– Кандидати на усиновлення зазвичай хочуть маленьких дітей. Але я завжди зазначаю, що не треба прирівнюватися до того віку, який ви собі придумали. Адже це більше про душу. Є такі прохання в кандидатів: ми хочемо дівчинку з блакитними очима. Це не магазин. Давайте глибше – про душу, почуття. З дитиною треба знайти “конект”, а колір волосся ролі не відіграє.
Найбільше всиновлюють дітей меншого віку. Зі старшими є проблема. Дітей, які досягають 10 і більше років, не хочуть всиновлювати, адже це важче – в дитини розпочинається перехідний вік. Діти вже звикли до того середовища. Вони не дуже хочуть йти, бо присутній страх. Тому з ними важче. Але як показує практика, якщо є мала дитина, то зазвичай в неї є і старший хтось, а роз’єднання братів і сестер неможливе.
– Чи є прогрес у деінституалізації – створенні дитячих будинків сімейного типу, нових прийомних сімей, розвиток фостерного виховання?
– Є прогрес. Раніше діти були лише на виховані в закладах, то тепер ми спостерігаємо, що в нас є і дитячі будинки сімейного типу, і прийомні батьки, і те, чого ми прагнемо, – патронатне виховання. Ми популяризуємо, адже багато людей необізнані у цих формах виховання. Вони завжди думають, що в патронатних вихователів діти будуть лише неблагополучні. Вихователі кажуть, що буває по-різному. Бувають випадки, де нормальна сім’я, але треба залишити дитину на місяць-два. Тому наше населення потрібно готувати до фостерного виховання. Це є робота і вона оплачується державою. Вчитель з якихось причин покинув школу, проте він далі може виконувати цю місію і бути патронатним вихователем.
Бувають випадки, коли психологічно батьки не справляються. До прикладу, люди всиновили дітей. Діти прожили майже 15 років у сім’ї і потім вони хочуть їх повернути. Тут батьки не справилися психологічно. Це треба пропрацювати з психологом, тому що діти ростуть. У них перехідний вік: формується свій характер. Батькам потрібна ця психологічна підтримка, відпустка, де вони могли б відпочити. Тому що це постійний догляд за дітьми, безперервні турботи. За ментальне здоров’я треба турбуватись, тим паче, що на сьогодні в країні війна і вона це все ще підсилює.
” ”
–>
