13 дітей та 10 дорослих, яких примусово евакуювали та вивезли з Сумщини до Буковини евакуаційним потягом, самовільно покинули місце комфортного проживання та втекли на буремне прикордоння, яке постійно обстрілюється.
Що ж сталося причиною скандалу переселенців та приймаючої сторони, з.ясовувала журналістка , яка також була евакуювана разом з героями статті, тому знає історію своїх земляків з перших вуст.
5-км “зона смерті”
Великописарівська громада Сумської області розташована в безпосередній близькості до росії: кордон з ворогом проходить по обійстях місцевих мешканців, у декого – між хатою і сараєм, розділяючи навпіл подвір’я. Війна тут розпочалася раніше на кілька хвилин ніж у всій Україні, адже ворожі танки увійшли на нашу територію саме через Великописарівщину. Російські армійці били по населених пунктах громади, особливо – по Великій Писарівці, з різних видів смертоносного залізяччя. Тому вже в перший тиждень повномасштабного вторгнення відбулася масова евакуація місцевих мешканців.
А з 22 травня 2023 року голова Сумської ОВА Володимир Артюх оголосив евакуацію навіть тих, хто там залишився. Адже Великописарівська громада з усіх громад Сумщини потерпала від ворога найбільше. Ворожили обстрілами були пошкоджені електромережі, та військова адміністрація встановила пропускний режим у 5-км зону, заборонивши туди в’їжджати РЕМ, екстреній медичній допомозі, тощо. У відірваній від світу “зоні смерті” люди жили без електропостачання, інтернету та зв’язку майже рік.
Авторка даного матеріалу – воєнна журналістка, акредитована від Міноборони, тому була присутньою на всіх офіційних засіданнях Сумської обласної військової адміністрації. І постійно чула, як голова наголошував на негайній евакуації людей з Великописарівського прикордоння, попереджаючи про те, що при проведенні активних бойових дій військові будуть виконувати свою роботу, а люди тільки заважатимуть.
Примус
На жаль, все так і сталося. 12 березня нинішнього року на території Великописарівської громади, яка межує з бєлгородською областю, розпочалися активні бойові дії. Місцевих мешканців вивозили колони евакуаційних автобусів за допомогою МНС, поліції, волонтерів та благодійників. Маломобільних та стареньких несли на простирадлах, так і клали на підлогу салону.
За тиждень, з 12 по 18 березня, на Великописарівську громаду рф скинула понад 240 потужних авіаційних бомб КАБів, а також цілодобово била з усього спектру потужної зброї, стерши Велику Писарівку та низку сіл з лиця землі, вщент зруйнувавши інфраструктуру та житлові будинки.
А по школі, розташованій в самому центрі Великої Писарівки, російська армія вдарила (вперше в Україні) авіабомбою ОДАБ – 1500. Після удару такої бомби в небо піднялася хмара диму заввишки в 1 км. Цей термобаричний снаряд завдав ураження на площі 500 кв.м., що спричинило потужний вибух такої сили, що місцеві жителі думали – зірвалася ядерна бомба.
На цей час на території Великої Писарівки перебували діти (загалом по громаді на той момент їх було 80).
Великописарівську громаду Президент офіційно визнав територією, на якій ведуться активні бойові дії і оголосив примусову евакуацію населення.
Звісно ж, це викликало шквал обурення серед людей, адже їхати було нікуди: всіх вивозили за 45 км до Охтирки і розселяли по шкільних спортзалах та дитсадках.
Родина Юлії та Олексія з двома дітками 5 та 12 років ховалися в підвалі власного будинку, а коли вибухи вщухали, господар виходив надвір, розпалював багаття і грів воду на каву та чай.
Шляхом примусової евакуації дану сім’ю разом з іншими мешканцями Великописарівської громади (13 дітей, серед яких – одномісячне немовля, а також 10 дорослих – їх батьків) доправили чотирма пересадками (майже дві доби в дорозі) до села Круглик Чернівецької області.
На новому місці
Виснажених та втомлених, на пероні залізничного вокзалу їх зустріли представники Чернівецької ОВА, а також журналістка, авторка даної статті. Новоприбулих заселили в гуртожитку, спеціально відремонтованому під місце комфортного проживання.
Кожній родині виділили окрему мебльовану кімнату. Місця спільного користування – кухня, санвузол і душова.
– Ми тут перші переселенці, – не міг натішитися сучасними умовами пан Олексій одразу ж після прибуття. – На кухні нова сучасна техніка: два холодильника, дві мікрохвильовки, дві плити, дві пральні машинки. Харчування як такого організованого немає, але нас тут усім забезпечують – волонтери та місцеві жителі приносять та привозять продукти, а також речі першої необхідності.
А за тиждень чоловік розповідав про те, які щасливі тут його діти: нарешті за два роки війни спокійно виспалися! 5-річна Настуся пішла до дитячого садочку, який функціонує при цьому ж гуртожитку. А син ходить до школи, щоправда, навчається дистанційно в своїй старій школі, але в Круглику переселенцям виділи окремий клас з комп.ютерами. Таким чином діти і соціалізуються в новому середовищі, і зв.язок з старим світом не переривається.
Не все так казково
Ще за тиждень думка в ВПО змінилася, вони почали скаржитися журналістці на погані побутові умови: мовляв, вже кілька днів сидять без води, адже колодязь не розрахований на таку кількість користувачів природнього ресурсу.
– Ми не можемо ні помитися, ні їсти зварити, ні речі попрати, ні унітаз змити, – обурювалися герої публікації. – І взагалі, в МКП дуже холодно, опалення вимкнене, діти похворіли, ми також. Ніхто вже не ходить ні до садочку, ні до школи: застудилися.
Та найголовніша причина невдоволення мешканців Великописарівської громади в тому, що їх нібито кинули. Обдурили. Обіцяли відпочинок у санаторії, щоб діти оздоровилися, а самі завезли в зовсім інше місце, та ще й без води.
– Тому ми зараз шукаємо волонтерів, щоб нас відвезли додому, – каже Олексій. – Нас же запевняли, що за рахунок благодійників туди й назад звозять, а виходить, мало того, що ніякого санаторію ми не побачили, так ще й за свої гроші маємо додому самі діставатися! А в нас вже ні копійки ні в кого немає: витратили все на їжу та на ліки.
Після цієї розмови журналістка звернулася за коментарями до керівництва с. Круглик і попросила прокоментувати ситуацію. У відповідь почула, що переселенці наразі перебувають у складному морально – психологічному стані, їх тут нічого не влаштовує, вони агресують та висувають суцільні претензії щодо побутових умов. А найголовніші претензії стосуються обіцяного санаторного відпочинку, заради якого вони і їхали за тисячу кілометрів майже дві доби. Та навіть попри всі ці обставини, напередодні до МКП приїздили три телеканали – знімати, як чудово облаштувалися жителі багатостраждальної Сумщини на Буковині! Це ще більше роздратувало переселенців, у яких на чужині загострилося відчуття справедливості. Мовляв, ну як можна піаритися на людському горі?!
Втеча
На третьому тижні герої матеріалу зателефонували журналістці: “Все, нарешті ми вже вдома! Щойно приїхали до Охтирки!”.
Як розповіла авторці статті пані Юлія, мама двох дітей, це була саме втеча, спланована заздалегідь.
– Нас вже все дістало, – пояснює рішення Великописарівських переселенців повернутися додому жінка. – Набридло ходити брудними. Колодязь, з якого качається вода, висох. Ми звернулися до волонтерів, а ті попросили пожежників, щоб привезли нам воду хоча б помитися перед дорогою та випрати одяг. До того ж, соціальні служби нам постійно загрожували, що віднімуть у нас дітей. Мовляв, ми погані батьки, бо не здаємо дітей до тутешньої сільської школи. Та найголовніше наше розчарування – це те, що нам обіцяли санаторій, а дали оцей гуртожиток у селі. І нам казали, що ми їдемо лише на три тижні, а три тижні вже пройшло, нас ніхто не везе додому.
Пані Юлія з земляками винайняли мікроавтобус, завантажили в нього речі, сіли та й поїхали. Спочатку до Чернівців, потім потягом до Києва, після того іншим потягом – до Сум, і нарешті автобусом до Охтирки. Вже з дороги зателефонували до Круглика, що поїхали додому.
Самовільно покинули прихисток
Директорка “Центру надання соціальних послуг” Хотінської громади Наталія Проскурняк має іншу версію того, що сталося.
– Ми забезпечили переселенців гарними умовами та усім необхідним, – каже співрозмовниця. – І хоча харчування в МКП й не передбачене, але ми потурбувалися, аби в них все було: організували волонтерів та мешканців села, які приносили продукти. ВПО залишалося купити собі хіба що хліба. Медичне обслуговування ми також надали, приїжджали амбулаторні лікарі. Ніяких нарікань на нас не було – все всіх влаштовувало!
На запитання журналістки, а що ж там за проблема з водою, пані Наталія відповіла, що дійсно перебої з водою були. Бо засохла криниця. Але всі люди мають заощаджувати природні ресурси та розуміти ситуацію.
Що ж стосується погроз відібрати дітей, то цей факт очільниця Центру надання соціальних послуг спростовує. Мовляв, навіщо нам їхні діти? Та й немає підстав для вилучення їх з родин.
Чому хлопчики та дівчатка не ходять до школи? Бо батьки запевняють, що через життя в постійному стресі на Сумщині в них з.явився непереборний страх за синів і доньок, і вони бояться відпускати їх від себе бодай на пару годин!
Наталія Проскурняк зазначає, що з переселенцями в Круглику працювали психологи: війна наклала свій страшний відбиток на цих людей, які довготривалий час мешкали під постійними обстрілами. Перш за все спеціалісти приводили до ладу психічний стан дорослих: вони були дезорієнтовані, агресивні та схвильовані. Бо були налаштовані зовсім на інше, а не МКП.
Дитячі розваги теж були заплановані у приймаючої сторони. Але, на жаль, до них черга не дійшла, бо вирішення побутових та соціальних питань розтягнулося в часі. А переселенці, так і не дочекавшись поїздки хоча б до найближчої цікавинки – Хотінської фортеці, втекли від нудьги на буремне прикордоння.
Те, що вони самовільно покинули гуртожиток, для всіх стало шоком. Їх тут ніхто насильно не тримав, але все ж таки існують правила внутрішнього розпорядку, згідно яких ВПО зобов.язані заздалегідь повідомити про свої наміри звільнити приміщення. Та вони навмисне вчинили по – своєму, порушивши ці правила. Щоправда, залишили за собою чистоту й порядок.
Аналізуючи ситуацію, що склалася, пані Наталія каже, що вони зробили для мешканців Сумщини все, що могли, а головне – надали їм безпеку! Тут спокійно, ракети над головою не літають. А все інше – не таке важливе зараз.
Так що ж з тим санаторієм?
Авторка публікації все ж таки розплутала ланцюг цього довгого евакуаційного маршруту і дізналася – таки, на якій ланці стався той злощасний збій – обман мешканців Сумщини.
Отже, виявляється, неправда була “спущена” зверху. І це з.ясувалося під час спілкування журналістки з начальником відділу в справах дітей Сумської області Юрієм Каліновським.
– Моїм завданням було вивезти дітей в безпечне місце, – пояснює Юрій Васильович. – Коли їх евакуювали з Великописарівської громади до Охтирки, в якій також неспокійно, а гучно, я запропонував батькам оздоровити синів та доньок на Західній Україні, а саме – в санаторії Вижниці. Вони погодилися. А вже перед самим відїздом мені повідомили з Чернівецької області, що Вижниця зайнята.
На запитання журналістки, так а чому ж не сказали людям правду, посадовець відповів, що побоявся, що ті нікуди не захочуть їхати. От і вийшло, що 23 мешканці прикордоння, які подолали понад тисячу км з чотирма пересадками, опинилися зовсім не в тому місці, куди їхали дві доби.
Більш того, ніхто їх не повезе назад додому, як обіцяли. Адже додому вороття вже немає. У Великописарівську громаду людей, а особливо – дітей, не пускають: мертва зона.
– Територія Великописарівської громади закрита і суворо охороняється військовими, – каже Юрій Каліновський. – Блокпости попереджені, щоб не впускали туди жодної дитини. Адже там відбулася примусова евакуація і всіх вивезли.
Авторка статті, яка володіє інформацією і точно знає, що в громаді є діти, поцікавилася в співрозмовника, чи здійснюються рейди з виявлення неповнолітніх осіб у “зоні смерті”?. Той відповів, що так, здійснюються. І навіть виявляються хлопчики та дівчатка, які повернулися додому разом з батьками у розбомблені будинки: люди відновлюють їх та садять городи.
– Вони потрапляють до Великої Писарівки якимись невідомими нам шляхами, які ми не можемо контролювати, бо не знаємо про них, – коментує перша особа з дитячих питань Сумщини.
Де зараз знаходяться ці 13 дітей, меншому з яких усього два місяці, та їх 10 батьків, які 18 квітня приїхали з Буковини, посадовець поняття не має. Мовляв, десь в Охтирському районі, за 45 км від Великої Писарівки. Їх прихистили в себе небайдужі місцеві мешканці. Скільки може тривати таке розселення та що буде далі – невідомо.
– До мене за допомогою не звертався ніхто, тож справляться самі!, – Юрій Васильович налаштований оптимістично.
Автор Оксана Ковальова[i][/i]
–>
