Кореспондентка ” ” побувала у прифронтовій зоні з волонтерами громадської організації Freedom Trust. Цього разу волонтери везли шість тонн гуманітарної допомоги та автомобіль для ЗСУ.
Перед поїздкою контрольно перевіряємо спорядження.
– Бронежилет є, каска є, аптечка також, – кажу хлопцям.
– Цього разу їдемо за маршрутом: Дніпро – Павлоград – Костянтинівка – Харків. Заїдемо в села, які були під окупацією, – пояснює голова Freedom Trust Ігор ЛОГВІНОВ.
З нами також поїхав волонтер із Франції П’єр Солер. П’єр – колишній військовий. За свою кар’єру здійснив понад 700 стрибків із парашутом. Зараз полковнику 71 рік. Та попри свій вік, П’єр приїжджає до України з гуманітаркою та везе її в гарячі точки.
Дніпро
До Дніпра приїжджаємо пізно вночі, вечеряємо та вкладаємося спати. Ніч була неспокійною. Постійно чули сирени, але, на щастя, не вибухи. Уранці їдемо до дитячого будинку-інтернату. Там мешкають дітки з ДЦП та аутизмом. Хлопці дістають із буса солодощі та фрукти. Також електричне колісне крісло. Ним досить легко керувати. Достатньо натиснути одну кнопку – і воно починає їхати саме. Побачивши такий подарунок, співробітники інтернату розчулилися.
– Це найкраще підійде для Тараса, – каже вихователька.
– Хто такий Тарас? – запитую.
– У нього спинні грижі, нижньої частини тіла він не відчуває… Писати руками також не може, але Тарас навчився писати ротом. Зараз йому 18 років. Він вчиться на програміста, – пояснює вихователька.
Привозять Тараса й показують, як користуватися кріслом. Хлопець неймовірно зрадів, дякує волонтерам.
– А зараз їдемо до Павлограда. Там теж є дитячий будинок, – каже Ігор Логвінов.
Приїжджаємо в Павлоград. На ґанку – іграшки, м’ячі. Погода досить гарна, але дітей немає…
– Добрий день, проходьте, дякуємо, що приїхали, – каже вихователька дитячого будинку.
– Добрий день, а де ваші дітки? – здивовано запитую.
– Зараз повітряна тривога й тихий час. Малеча спить у підвалі… Одного разу на сусідню вулицю прилетіла ракета. У нашому будинку повибивало вікна й двері, але зараз усе відремонтували. У нас мешкають діти-сироти, діти з неблагополучних сімей. У кожного – своя історія.
Нам потрібно все: одяг, іграшки, продукти, солодощі, – пояснює жінка.
Поки ми говорили, хлопці вже розвантажили подарунки для малечі.
– Якщо хочете, можемо спуститися до діток, але вони в підвалі, – каже жінка.
– Спускаємося, – кажу.
Стрімкі сходи, у підвалі темно, але тепло. Там є два сектори: в одному сплять хлопчики, а в іншому дівчатка. Ліжечка розставлені одне біля одного, дітки сплять, як янголята.
– Хіба так повинні рости наші діти? Жахливі реалії! – засмучено каже Ігор.
Костянтинівка
Сідаємо в автівки та вирушаємо на Донеччину. На блокпосту, що на в’їзді в Донецьку область, нас ретельно перевіряють. Далі на дорогах зустрічаємо лише військову техніку. У кожному населеному пункті помітні сліди “руского міра”. Понищені житлові будинки, закинуті підприємства. Людей майже немає. Можна зустріти лише поодиноких пенсіонерів.
Приїжджаємо до Костянтинівки. У волонтерів залишаємо продуктові набори для цивільних і корм для тварин. П’єр із захопленням розвантажує бус. Попри те, що не розмовляє українською, йому вдається зрозуміти цивільних. П’єр перехожим роздає цукерки і щиро усміхається.
– Як ви, Наталочко тут поживаєте? – запитую в місцевої волонтерки.
– Що тобі сказати, моя дорогенька! Важко, але люди повертаються, гроші позакінчувалися, і більшість повертається додому. Та останні три тижні просто нестерпні… Обстріли, – коротко каже волонтерка Наталка.
За обідом обговорюємо подальші плани.
– Зараз поїдемо до чеченців батальйону імені Шейха Мансура. Хлопцям треба завезти трохи продуктів, – каже Ігор.
Приїжджаємо до чеченців. До нас виходять четверо кремезних чоловіків із розкішними бородами.
– Ассаламу алейкум.
– Алейкум салам, – вітаємося.
– Як доїхали хлопці й дівчата? – питає чеченець.
– Добре, – відповідає Ігор. – Привезли вам трохи допомоги.
– Багато не давайте, нам вистачить. Роздайте тим, хто потребує, – каже військовий з позивним “Добаб”.
Хлопці дістають кілька коробок і віддають чеченцям.
– Як ви, хлопці? – запитую.
– Слава Аллаху, добре. Воюємо. Ніяк не можемо вигнати цю нечисть. За ці два роки війна дуже змінилася, окупанти перейшли на дрони. Ці тварюки не мають нічого людського! Що їм зробили цивільні?! Як можна пускати ракети на школи, лікарні?! Вони варвари! – імпульсивно каже Добаб.
– Маєте де ночувати? – запитує військовий
– Якщо чесно, не знаємо, де стати на ніч. Може, відразу вирушати на Харківщину? – каже Ігор.
– Я б не радив. Уже вечір, почнуться обстріли. Залишайтеся в нас, але будете ночувати в підвалі. Для вашої ж безпеки, – каже Добаб.
Залишаємося. У мусульман зараз священний місяць Рамадан. Тож увесь день чеченці тримають суворий піст. Протягом дня не можна навіть ковток води зробити. Після 19:00 можна попити води та з’їсти шматок хліба. Після чого йдемо на намаз (мусульманська молитва, – авт.).
Спостерігаю, як чеченці роблять кілька ковтків води та з’їдають по шматку лаваша.
– Йдемо на намаз, – командує Добаб.
– А можна з вами? – запитую.
– Звісно, можна.
Йдемо до мечеті. Перед входом роззуваємося. Чеченці відкладають телефони, ножі, зброю. Стають обличчям до сходу сонця та розпочинають молитву.
Ми з Ігорем стоїмо позаду й спостерігаємо. У мечеті тихо та спокійно. На білих стінах – розписи голубого кольору. На цих розписах золотою фарбою написані священні слова з Корану (священна книга мусульман, – авт.). На підлозі –килими червоного кольору. Молитви майже не чути, а от вибухи чую. Намаз тривав близько 20 хвилин.
– Слава Аллаху, зараз ідемо вечеряти. Після намазу можемо їсти м’ясо. На вечерю ми зарізали козу. Зараз скуштуєте, – каже Добаб.
На кухні – великий круглий стіл. На ньому стоїть хліб, солодощі, кава, чай, цукор, смажена печінка.
– Де можу сісти? – запитую.
– Там, де забажаєте, – каже Добаб.
Голоду не відчуваю, але відмовитися від вечері не можу, бо це був би прояв неповаги до господарів. За вечерею Добаб розповідає про бої, настрої. Про владу відмовляється говорити. Постійно говорить, що потрібна зброя. Проговорили аж до першої ночі.
– Зараз я покажу, де будете ночувати. Ходімо, – командує Добаб.
На вулиці знову вибухи. Небо над нами червоне. Працює артилерія. Спускаємося до підвалу. Там холодно й сиро. Добаб показує спальні місця. Чуємо ще сильніший вибух.
– Добре, що встигли до підвалу, – каже чеченець і виходить.
Дістаю спальний мішок. Відчуваю сильний холод. Заснути не вдається через постійні вибухи. За ніч навчилася відрізняти, коли стріляють по нас, а коли ми стріляємо по ворогу. Щойно засинаю, як вже чую будильник. На світанку виїжджаємо на Харківщину.
Харківщина
Проїжджаємо Ізюм, який раніше був окупований. У ньому людей майже немає. Багатоповерхівки стоять без вікон. Є будинки, які просто розділені навпіл через влучання ракети. Проїжджаємо села. На багатьох полях можна побачити таблички червоного кольору, на яких написано: “Обережно! Міни та нерозміновані боєприпаси!”.
Приїжджаємо в село Черкаські Тишки. Воно було під окупацією шість місяців. У селі – гарні великі будинки, але, на жаль, понищені.
Приїжджаємо до волонтерки Анастасії. Настя – викладач флористики. На початку війни разом із дітьми виїхала до Франції. Коли ж Харківщину звільнили, жінка повернулася.
Настя нас пригощає кавою. У неї гарний та просторий будиночок. На подвір’ї чистенько. За чашкою кави Анастасія ділиться своєю історією.
– 24 лютого ми взяли документи й поїхали до Франції. Мій чоловік залишився у Харкові. Залишатися у Франції я не могла, бо наша сім’я була розділена. Коли ЗСУ звільнили Харківщину, я повернулася разом із дітками. Тим часом мій чоловік Євген наводив лад у будинку. Адже в нашому будиночку, нашому сімейному гніздечку перебували окупанти. Як вони все понищили… Сплюндрували нашу символіку. Дочка моя – спортсменка, у неї є кубки, то окупанти в ці кубки скидали недопалки. У ванні на стінах писали, хто коли чергує та скількох людей вбили. Стіни були розфарбовані балончиками. Євген дещо прибрав, щоб я не бачила, але ці сліди ми досить довго ліквідовували. Щоранку я прокидалася, брала фарбу та пензлик і замальовувала ці кляті надписи. Вони досі в мене перед очима. Нашу територію розмінували, але будинки, до яких не повернулися власники, можливо, й досі заміновані. Туди небезпечно ходити. На цій вулиці живемо лише ми, – плачучи, розповідає Анастасія.
Ми обіймаємо жінку.
– Усе, все… Я це пережила. А зараз їдьмо до людей із сусідніх сіл. Там 10 кілометрів до російського кордону, людям потрібна їжа, – каже Настя.
Виходимо на дорогу. Бачу купу сміття.
– А що це? – запитую.
– Це сміттєзвалище окупантів, я боюся це прибирати, бо хтозна, що вони залишили там, – каже жінка.
На купі бачу кирзові кацапські чоботи, закривавлену форму окупантів і багато пляшок від горілки “Руская водка”. Чую незрозумілий звук. Підношу голову догори й бачу, як над нами пролітає ворожий дрон. Потім той дрон почали збивати, і він упав.
Сідаємо в бус і їдемо в село Руські Тишки. Воно дуже близько до кордону з РФ. Будинки без дахів, вікон і дверей. Деякі з них зруйновані у рівень із землею. У деяких будинках з дахів стирчать залишки збитих ракет, які ніхто не прибирає та не розміновує. Їдемо розбитими вулицями. Цивільні вже чекають на нас. Дехто вибіг на дорогу просто у хатньому одязі.
Роздаємо найнеобхідніше: олію, сіль, цукор, тушкованки, цукерки, борошно, кукурудзяну крупу.
Люди беруть допомогу та плачуть.
– Дякуємо вам… Я так давно не їла цукерок, – каже місцева пані Валентина.
– Зачекайте, – біжу до буса та беру ще цукерок. – Тримайте, ми ще до вас приїдемо, – кажу та обіймаю Валентину.
Жінка пригорнулася до мене й починає плакати.
– Дякую тобі, доню. Звідки ця нечисть прийшла?! За що нам це! У мене була квартира – її зруйнували. У мене був будинок, його також зруйнувала ворожа ракета. У мене був сарай – його також спалили. Зараз я живу в хліву, де раніше жили кури. За що?! – голосить вона.
Заїжджаємо у село Цвіркуни. Бачимо, як на дорозі граються дітки. Зупиняємося та даємо їм цукерки.
– Діти гратися повинні, а не за ракетами слідкувати. Боже, як мені їх шкода, – каже волонтер Василь УНГУРЯН.
Приїжджаємо до багатодітної сім’ї. Металеві ворота простріляні кулями та уламками ракет. Там мешкає мама з трьома донечками. Пережили окупацію.
– Я дивитися не могла на них! Суцільна ненависть, старалася зайве з будинку не виходити. Ці тварюки мародерили, ґвалтували жінок, брали чоловіків у підвал і катували їх. Коли я побачила танки з українськими прапорами, як я плакала… Боже, невже цей жах закінчився?! Найбільше я хвилювалася за своїх донечок. Коли окупанти відступали, то в мій будинок прилетіла ракета, але тим сволотам було мало. Вони заїхали танком на мій город і вистрілили по будинку. Рознесло три кімнати. Зараз складно, дуже складно.. Але ми в Україні, я дуже вдячна воїнам із ЗСУ, вони молодці, – каже жінка, не стримуючи сліз.
Наша поїздка тривала шість діб. Додому приїхали виснажені та втомлені. Зараз команда Freedom Trust знову готується до виїзду на Харківщину.
” ”
–>
