До лютого 2022 року юнак на ім’я Микола із Івано-Франківщини випікав хліб. Та коли почалася велика війна, він пішов служити у складі 10-ї окремої гірсько-штурмової бригади. Отримав важкі поранення у бою і після лікування продовжив службу в Чернівецькому обласному територіальному центрі комплектування та соціальної підтримки.
Про це йдеться у публікації Чернівецького обласного ТЦК та СП, пише molbuk.ua
Воював здебільшого на Донеччині. На посаді стрільця-санітара зберіг чимало життів побратимів.
“Страшно було не від думки, що загинеш сам, а за того, хто поряд. Коли розмовляєш з товаришем, а за мить прилітає міна і ти вже його латаєш. Коли несеш пацана 20-річного, а він в тебе на очах біліє, втрачає свідомість, і не знаєш, чи вдасться врятувати”, – каже боєць.
Микола хвилювався за подальшу долю кожного пораненого, і після евакуації телефонував командирам, допоки не переконувався, що боєць житиме.
– Перше поранення та контузію отримав в сутичці з “вагнерівцями” на Соледарському напрямку. Мали перехоплення про те, що планують наступ. Ввечері почався потужний мінометний обстріл, ми мали втрати і були відкинуті. По закінченні обстрілу поверталися на позиції, але там вже були кац*пи. Нам вдалось підійти непоміченими і почати бій на своїх умовах, але за рахунок дуже близького контакту мене не оминули кулі: дві прошили рукава, одна потрапила в ложку на плечовій кишені, а третя пошкодила пальці на правій руці”, – провадить Микола.
На бушлаті, що на ньому і зараз, видно зашиті сліди від влучань. На тому ж напрямку, знову отримавши поранення, Микола двічі прощався із життям.
– Тоді було дуже гаряче. Кілька днів поспіль нас інтенсивно крили мінометами, градами та артилерією. Тоді від двох куль врятував шолом, а одна влучила в плече. Зрозумівши, що позиція втрачена, скотився у протитанковий рів, без можливості відійти. Чув голоси окупантів, які наближались і прощався з життям вдруге, бо думав – доб’ють, – згадує.
Після лікування Микола продовжив службу в Чернівецькому обласному територіальному центрі комплектування та соціальної підтримки.
– Багатьом людям байдуже до війни, вони не розуміють загрози і того, з чим мають справу хлопці, кожного дня знаходячись там. Люди, які сидять вдома, мають розуміти, завдяки чому і кому вони можуть собі це дозволити. Я там був недовго через поранення, але воно все мені сниться. Що казати про хлопців, які там сидять два роки… Вони морально і фізично виснажені. Потрібно розуміти, що тих людей треба буде ще якось повернути в суспільство. В мене пішло десь пів року на відносну адаптацію, а я був в окопах лише рік”, – розмірковує військовий.
Як і більшість військових, які переведені в ТЦК та СП через отримані поранення, Миколі доводиться проводити оповіщення, нагадуючи громадянам про військовий обов’язок.
– Вражає, коли дехто каже: “А з ким ми воюємо? це не наша війна”. Так давайте всі хлопці складуть зброю і підуть по домівках, якщо війни немає. Поїдьте на фронт, хоча б на третю лінію, і побачите, з ким ми воюємо, подивитеся на знищені міста, села.
Ми в перший день йшли на війну, щоб такого не було в нас дома, і від того сумно, що, повертаючись, ми чуємо, що люди не знають, для чого і проти кого ми там боремося”, – каже Микола.
” ”
–>
