Кореспондентка ” ” побувала там і повернулася додому з покупкою.
Щонеділі чернівчани виходять на “блошиний” ринок, що поруч із мостом на вулиці Руській. Хтось купує, хтось продає, а для когось це екскурсія.
Неділя. Дев’ята ранку. Їду на ринок.
– Зупинка “Зелений ринок”! – крикнув водій.
Бачу багато людей. Хтось продає товари на столі, хтось на ковдрі чи клейонці. Сперечаються, торгуються, розмовляють.
– Віддаю за 50! – говорить продавець.
– Куплю за 30! – каже покупець.
Продають одяг, монети, годинники, взуття, іграшки, інструменти.
Звертаю увагу на старі книжки.
– У яку ціну ця книга? – запитую продавця.
– Ціна – від ста гривень. Вони надруковані в 1912 році. У 1984 році на колишній вулиці Тельмана, яка зараз називається Залозецького, жило три єврейські родини. Сім’ї переїжджали, хотіли здати ці книги в макулатуру. Я сказав, що так не можна, тому мені їх подарували, – каже продавець.
– Їм понад сто років, чому вирішили продати? – цікавлюся.
– Не знаю мови, на якій вони надруковані, – зітхає чоловік.
“Таких речей не купиш у магазині”
Проходжу повз парасольки, рюкзаки, прикраси, старі журнали Playboy, новорічні іграшки. Бачу дивну срібно-золоту скриньку з написом Baby’s Christening.
– Що це таке? – запитую.
– Це Біблія-скарбничка, зроблена із силуміну, віддам за 150! – говорить один із продавців.
– А вона у вас звідки? – цікавлюся.
– З Іспанії. Був там ще до війни, років десять тому. Багато чого привіз. Оцю скарбничку, рамку для фото і скриньку для прикрас ще не продав. Таких речей не купиш у магазині. Сто гривень – і вона ваша, – жваво відповідає продавець.
Паралельно спілкуюся з чоловіком, який шукає, що купити.
– Часто щось купуєте на “блошиному” ринку? – запитую.
– Здебільшого, так. Переважно це якісь господарські речі. Ходжу, дивлюся. Буває таке, що нічого не бачу, а раптом знаходжу. Сьогодні нема нічого.
Людей недільного ранку тут настільки багато, що важко проходити рядами. Періодично мене штовхають у спину. Якась жінка свариться з водієм авто.
– Чого ти тут їдеш, не бачиш, що місця нема? – загорланила пані.
Заходжу всередину базару. Ліворуч йде бабця з двома торбами.
– Пиріжки! Гарячі пиріжки! З м’ясом, сиром, картоплею, горохом та капустою, – кричить жінка.
– Беру два з горохом, – відповідає їй чоловік.
– Поливати часниковою олією? – запитує жінка.
– Звичайно, без неї ніяк, – з усмішкою каже чоловік.
“Не вистачає пенсії”
Чую, як хтось мене гукає. Повертаю голову та бачу літню пані, яка продає посуд, овочерізки, одяг.
– Підходьте, вибирайте, – закликає.
– Ви тут продаєте щонеділі? – запитую.
– Або я, або моя сестра. Вона частіше. Заробіток невеликий. Потрібно враховувати, що оренда контейнера на місяць коштує 300 гривень. Заробиш, не заробиш, проте все одно заплатити мушу, – каже жінка.
– Тоді чому торгуєте? – цікавлюся.
– Ой, що тобі, дівчинко моя, сказати? Не вистачає пенсії. У мене четверо внуків, усім – до шести років. Донька сама їх виховує, бракує коштів. Тут багато таких, як я, – каже продавчиня.
Підходжу до дідуся, який продає монети, значки часів СРСР.
– Хочете щось купити чи продати? – запитує чоловік.
– Поки що ходжу та цікавлюся. Це ваша колекція? – вказую на значки.
– На жаль, так. Їсти хочу, тому мушу продавати. Мені прикро, що хобі потрібно перетворити на шматок хліба, – каже дідусь.
Проте не всі тут продають, щоб заробити якусь копійку. Один із продавців розповідає, що він тут заради задоволення й спілкування.
Мою увагу привертає овальне люстерко золотистого кольору, мабуть, із бронзи. Ручка в нього зроблена у вигляді жіночого тіла.
– Німецьке, коштує 900 гривень, – каже продавчиня.
Поруч лежать маски, а також ополоники, глечики, горіхоколи та інші бронзові вироби.
Заходжу в ряди, де продають кролів, собак, папуг, кішок, акваріумних рибок, курей, голубів, черепах та зоотовари.
Підслухала, як продавчиня розповідає двом покупчиням.
– Я, як була в Італії, то переконалася: там у зоомагазині пів зарплати залишиш. Тому в мене ще недорого.
Мою увагу привертають три маленьких песики. Два чорно-білих та один коричнево-білий.
– Скільки коштує собака? – запитую.
– Три тисячі. Ця порода називається курцхаар, вони дуже гарні та розумні, – відповідає жінка.
– Як давно ви розводите псів на продаж? – цікавлюся.
– Узагалі таким не займаємося. Мій чоловік мисливець, тому маємо свою пару собак, але для кращого полювання потрібно було їх один раз злучити. Ми не думали, що самка приведе аж 12 цуциків! Але та вийшло, тому вирішили, що треба песиків розпродати. Залишилося ще троє, – зазначила пані.
Повертаюся на початок ринку тим самим маршрутом. На половині дороги помітила жінку середнього віку, яка продає різнокольорові хустинки.
– Скільки коштує одна?
– 25 гривень!
Поки обираю, спілкуюся з продавчинею.
– Раніше я серйозно займалася торгівлею. Мала магазин. Потім його закрили. Щоб не викидати товар, вирішила його спродати.
Вирішила придбати блакитну хустину з синіми краями й молочними та жовтими айстрами, покиданими вздовж.
На “блошиному” ринку можна знайти досить цікаві речі за доступною ціною. Більшість людей, які там продають, – пенсіонери. Переважно вони розпродують свої пожитки: посуд, одяг, книги…
Автор: Ангеліна ПЕТЛЬОВАНА
Здійснено за підтримки Асоціації “Незалежні регіональні видавці України” в рамках реалізації проєкту Хаб підтримки регіональних медіа. Погляди авторів не обов’язково збігаються з офіційною позицією партнерів.
” ”
–>
