Чернівчанці Анжелі Іванович – 45 років. Торік в її житті сталося дві трагедії: на війні загинув син Юрій Іванович, а після того помер чоловік Микола. Проте жінка не здається, а всіма силами намагається наблизити перемогу. Пані Анжела волонтерить, а гроші, що їй держава виплачує за сина, віддає військовим.
“Ми йдемо, щоб не пропустити їх сюди”
Юрій Іванович зростав розумним і працьовитим хлопцем. Допомагав батькам по господарству, займався спортом. Навчався у Чернівецькій гімназії № 4, потім – у ЧНУ, на факультеті фізичного виховання. Проте його життя змінила війна. Мати Юрія каже, що він у перший день вторгнення зібрався йти до військкомату.
“Я була розгублена. Почалася війна, мій чоловік важко хворів і перебував у лікарні. Він не мав змоги ходити, а тут ще й син іде на війну. Я попросила в нього кілька днів на роздуми. Натомість він мені відповів: “Ні, мамо, я можу дати тобі один день. Чому один? Бо там “лягають” мої хлопці”, – згадує перший день війни Анжела Іванович.
25 лютого зранку хлопець побіг у військкомат записуватися в добровольці.
“Того дня він мені зателефонував і попросив зібрати йому сумку, адже не встигає. Я і в страшному сні не могла уявити, що буду збирати сина на війну. Вдома він побув хвилин 40 і в лікарні з татом – приблизно 15”, – розповідає пані Анжела.
Каже, що бойовий дух у них був високий, вони постійно жартували.
“Одного дня я йому кажу: “Синку, ти що, не розумієш? Це війна”. Він мені відповідає: “Мамо, розумію, ти думаєш, ми не боїмося? Ми з хлопцями відверто говорили. Страшно всім, але якщо не ми, то хто? Ми йдемо туди, щоб не пропустити їх сюди”, – згадує розмову з сином жінка.
Юрій у 20 років проходив строкову службу сапером-артилеристом, але в кінці лютого людей потребувала 80-та окрема десантно-штурмова бригада. У десантниках хлопець став кулеметником.
Юрій Іванович з рідними під час проходження строкової служби. Фото з архіву Анжели Іванович
“Пізніше він мені сказав: якби залишився тут, ніколи б цього собі не пробачив”, – каже А. Іванович.
Згодом Юрія відправили на Миколаївщину, де й відбувся його перший бій.
“Юра багато про війну не розповідав. Проте його перший бій відбувся на Миколаївщині. Вони випадково наткнулися на ворожу колону, але не розгубилися і розбили її”, – зазначає мати Героя.
Далі підрозділ Юрія брав участь у боях за переправу на річці Сіверський Донець.
“Він мені сказав, що так швидко вони ще не окопувалися. Один спостерігав у тепловізор, а всі інші копали. Вони змогли відбити штурм росіян”, – говорить жінка.
“Відбивалися до останнього…”
У вересні минулого року підрозділ брав участь у контрнаступі на Харківщині.
“Його екіпаж із БТР залишився прикривати групу. Це був важкий чотиригодинний бій. Усі дев’ять наших загинули там. Вони відбивалися до останнього, але мою дитину добили. Юра був поранений в обидві ноги, затягнув їх турнікетами й намагався відходити, але не зміг… Того дня я була на роботі. Мене раптово накрило темрявою. Щось розірвалося всередині настільки, що співробітники запитали: “Анжела, що з тобою? Ти почорніла”. Такою я вже й залишилася. Мамине серце відчуває, – говорить мати героя. – Юра був справжнім чоловіком. Умів усе: приготувати, спекти, прибрати, зробити ремонт у будинку, розібрати та зібрати машину…”
Востаннє пані Анжела бачила сина в червні минулого року в Житомирі, коли Юрій був на навчанні.
“Ми поїхали до нього, хоч чоловікові й не можна було сідати за кермо. Побули з сином добу. Винайняли номер у готелі, щоб Юрко зміг відпочити. Він помився, поїв і ліг спати. Раптом чоловік мене кличе подивитися, як він спить. Юра скотився на підлогу між ліжком та стіною, згорнувся і спить, ніби в окопі. Я його змогла підійняти на ліжко… Поїздка, на жаль, закінчилася для мого чоловіка сумно: йому відрізали пальці на ногах. Лікар сварив Миколу, але той повторював: “Зате я бачив сина, а без пальців можна жити”, – розповідає А. Іванович.
“Моя війна ніколи не закінчиться”
Після смерті сина обірвалося життя чоловіка пані Анжели – Миколи Івановича. Він працював водієм в обласному центрі контролю та профілактики хвороб.
“Лишень ми пом’янули сина на 40-й день – і раптово не стало мого чоловіка. Він хворів 16 років, мав інвалідність, цукровий діабет. Проте ми весь час боролися за нього, не здавалися. Сталося так, що він не дійшов кілька метрів до нашого дому, а мене не було поруч, – продовжує жінка. – Тепер моя війна ніколи не закінчиться, навіть після перемоги. Попри все, я не зламалася”.
У кімнат і Юрія все залишилося так само, тільки побільшало його фото, а тепер ще й постійно горить свічка
Після смерті чоловіка й сина жінка пішла допомагати військовим у волонтерський штаб “Захисту України”, де плете сітки й не тільки. Долучається до допомоги в центрі “Я – Маріуполь”.
“Я похитнулася, але не впала. Я ще жива, значить – для чогось. Пішла допомагати нашим хлопцям у волонтерський штаб. Там ми разом. Разом радіємо, разом плачемо, разом все робимо для перемоги, – каже пані Анжела. – Волонтерити зараз важко, адже люди почали зневірюватися. З’явилася байдужість, а це найгірше. Вона вбиває не менше, ніж кулі. Люди думають, що ні на що не можуть повпливати, але це не так. Не випийте одну каву, відмовте собі в якійсь дрібниці, але це врятує життя воїна”.
Жінка волонтерить з травня цього року. Гроші, які виплачує держава за Юрія, пані Анжела віддає війську – бригаді, де служив її син.
“Часто спілкуюся з Юрієвими побратимами. Найбільше зараз просять ліки, термогрілки. Змогли купити навіть дрони. Моя мама плете браслети й випікає. Це продаємо, а гроші відправляємо на армію. Хлопцям потрібні були генератори, то ми купили їх. Був збір коштів на дрони – і туди жертвую. Окрім того, на фронт віддала машину, два мотори, запчастини, загалом усе, що було в гаражі”, – говорить мати загиблого героя.
Пані Анжела хоче потрапити до війська. Вона вже намагалася долучитися до лав “Гвардії наступу”, проте їй відмовили.
“Це не мій світ, я тут чужа. Крок за кроком рухаюся на фронт. Знаю, що маю бути там. Мені кажуть: “Ти багато робиш тут”. Проте для мене цього мало. Хочу подивитися в очі війні. Мені нічого втрачати. Вірю, що принесу користь там. Я врятую чиюсь дитину, і якась мама зустріне свого хлопчика не так, як я, – в труні. Хочу якомога більше врятувати наших солдатів і вбити росіян. Я реалістка, тож розумію, що не дуже молода й здорова, але сильна духом і вмотивована”, – говорить Анжела Іванович.
“Ніколи не здавайся”
“Коли я побачила свого сина в труні, зрозуміла його підказку. Рука прикривала обличчя, а на ній було татуювання з надписом: “Ніколи не здавайся”. Я не здаюсь і хочу бути гідною свого сина, – говорить жінка. – Також я б хотіла, щоб не забували про побратимів мого сина. Якщо говорять про мого Кубіка (позивний Юрія, – авт.), то згадували й Армяна, і Гнома, і Сергія Акіша, який був для мого сина старшим братом. Хочу, щоб вшановували пам’ять про всіх разом, адже вони загинули разом. Мій Юрко казав мені: “У мене тут брати”. Я йому відповідала: “Ви всі – мої сини”. І зараз вони мої сини – хто лежить на алеї, а хто й далі воює”.
” ”
–>
