Фото: Василь Салига
Невдовзі виповниться три роки, відколи Роман Клічук став міським головою Чернівців.
Чи подобається йому ця робота, із якими викликами він зіштовхнувся, а також за що любить місто, посадовець розповів в інтерв’ю ” ” до Дня міста, пише molbuk.ua
“Довелося кардинально змінити життя”
– Пане Романе, чи вивчили вже всі проблеми міста за цей час?
– Сказати, що все знаю досконало, буде неправильно. Але намагаюся якомога глибше заглибитися в кожну тему. У комунальній сфері міста працює близько 13 тисяч людей. Це дуже великий колектив. Для мене як менеджера це певний виклик. Допомагає управлінський досвід, адже свого часу керував найбільшою компанією області. Та зараз масштаби глобальніші, людей у рази більше, відтак і відповідальність вища. Одночасно треба займатися багатьма напрямками. Вранці це можуть бути школи, через годину – каналізація, потім будинки культури, громадський транспорт, сміттєзвалище, кладовище, комунальні лазні та багато іншого.
– Чи подобається вам бути мером?
– Якщо відверто, моє життя до цієї посади було набагато простішим, легшим. Тепер же довелося кардинально його змінити. Раніше я сам собі був директором, а тепер потрібно звітувати. Хоча це нормально. Адже ми керуємо коштами громади. Тож, звичайно, кожен чернівчанин має право знати, на що їх витратили.
Для мене надзвичайно важливою є особиста свобода. А я її тепер не маю. Постійно під прицілом камер, усі мене перевіряють. Якоїсь особистої вигоди від посади міського голови не отримую. Мій бізнес не має жодного стосунку до міста.
Я ненавиджу публічність. Якщо робити щось добре й піаритися на цьому, це здаватиметься нещиро. Тому допомагаю тихо, за покликом серця, і прошу волонтерів і військових про це не розповідати. Усе ж тепер у багатьох речах, які стосуються публічності, довелося себе ламати.
Найбільший плюс моєї посади в тому, що завдяки їй познайомився з великою кількістю розумних, креативних, інтелектуальних людей. Пишаюся тим, що можу їм потиснути руку, поспілкуватися, вручити премію чи грамоту.
– Тобто мерство ви сприймаєте як певну місію?
– Можна й так сказати. Ми з командою йшли на вибори з ціллю, що хочемо жити в гарній країні. І розпочнемо зі змін хоча б в одному маленькому місті. Змінимо місто – змінимо країну.
– Які моменти стали для вас найскладнішими за цих три роки?
– Спочатку здавалося, що найбільший виклик – це коронавірус. Та в лютому 2022 року стало зрозуміло, що то ще були дрібниці. Саме початок великої війни виявився найважчим випробуванням. Велика кількість біженців, нерозуміння того, що буде далі…
Запам’яталася картина, як ми їхали на зустріч із мерами румунських міст і бачили на кордоні тисячі людей. Вони йшли і йшли – діти, дорослі, немічні… Кожен тягнув за собою сумки – усе, що встигли вхопити із собою. Ці люди втратили домівку, рідних і не знали, як складеться далі їхня доля, чи повернуться коли-небудь назад. Побачене справляло дуже гнітюче враження.
– У вас із родиною не було тоді думки також виїхати?
– Точно ні. На сімейній нараді постановили, що всі залишаємося в Чернівцях. Як і кожен, відчували певний страх, але паніки не було. Розуміли, що потрібно зібратися з духом і виконувати свої обов’язки.
“Патріотизм у нас у крові”
– А взагалі коли-небудь хотіли покинути Чернівці?
– Ніколи. Так, можна їздити світом, вчитися, набиратися досвіду. Я бував у багатьох країнах. Там гарно, цікаво, але вдома краще. Рідна земля притягує. Тут близька кожна вулиця, багато друзів, рідних. Не уявляю життя без цього всього. Мене ще з дитинства так виховували, що маю жити у своїй країні, розвивати її. Передав це і своїм дітям.
– Ваші батьки теж місцеві?
– Мама – з Львівської області, тато – з Тернопільської. Вони навчалися у Львівському медінституті, звідти їх скерували до Чернівців. Тут уже народився я, тож вважаю себе буковинцем. Патріотизм у нас у крові. Мої дідусі воювали в УПА, і я багато чув від бабусі про ті часи. У нашій сім’ї говорили чимало такого, за що в радянські часи саджали до в’язниці. Уже в рік я знав, що таке Україна. Нас із братом навіть похрестили таємно, хоча це було ризиковано.
– Де саме в Чернівцях минули ваші дитячі, шкільні роки?
– Спочатку ми з батьками жили на тодішній вулиці Гайдара (зараз Пилипа Орлика). Жили скромно, у двокімнатній квартирі. Ходив до школи №7 (нині – ліцей №8). Пізніше переїхали на вулицю Суворова (нині – Олександра Петрищука), тож до четвертого класу я вже пішов у школу №23 (тепер – ліцей №5). Батьки віддали мене сюди, оскільки я планував вступати до медінституту, а у цій школі поглиблено вивчали хімію й біологію.
На цих вулицях і минуло моє дитинство. Ми проводили у дворах майже весь вільний час. Грали у “пекаря”, бляшанки, квача, козаків-розбійників, карти, “короля”, копійки, у зимовий хокей, хокей на траві, футбол, баскетбол. Для гри у настільний теніс ставили на звичайний стіл цеглу. Тоді не було жодних ґаджетів чи приставок, адже школу я закінчив у далекому 1989 році.
Саме ці вулиці, де я провів дитячі роки, є улюбленими, часто навідуюся туди.
“Авто й водій – передусім для мами”
– Можливо, тому й відремонтували власним коштом сквер біля рідного ліцею №5?
– Мені просто було соромно за те, в якому стані він перебував. Якось я гуляв ним, а тут іде гід із туристами. А довкола все таке вбите: тротуарна плитка, перекошені, зламані лавочки… Просто жах! І гід раптом як гукне: “Добрий день, Романе Васильовичу!” Потім розвертається до туристів і каже: “Це наш мер”. Мені тоді стало так соромно! Після цього я й вирішив відремонтувати цей сквер.
– О, тоді треба вас запросити й до інших занедбаних місцин!
– Та я й сам добре їх усіх знаю. Хотів би відремонтувати все за рік. На жаль, це так швидко неможливо, бо коштує величезних грошей. Їх треба заробити. А відтак зробити місто таким привабливим, щоби сюди перебралося багато людей, і передусім чернівчани, які виїхали. Чернівці великі, за розмірами майже однакові з Одесою. Але там населення учетверо більше. Тобто потенціал до зростання у нас є.
– Чи готове наше місто стати мільйонником? Тут і зараз затори.
– Вони усуваються завдяки розвитку громадського транспорту. У європейських країнах акцент – на громадський транспорт, велосипеди, мопеди. Ми теж ідемо цим шляхом, хоч і повільніше. Тому в пріоритеті будуть пішоходи, велосипедисти, громадський транспорт.
– А ви сам часто ходите пішки?
– Так, намагаюся – і на роботу, і додому. Це займає 45 хвилин, а коли й годину, якщо дорогою зустріну знайомих. Тому виходжу з дому рано, щоби не запізнитися. Звертаю увагу на різні ситуації: дерево, що впало, розриту яму чи купи сміття, і прошу відповідальних чиновників розібратися. Обираю різні маршрути, щоб більше всього побачити. Інколи їду тролейбусом. Якось сів у “Шкоду”, де можна було просунути руку між дверима і кузовом. Тоді зрозумів, що цей транспорт треба міняти.
Під час таких прогулянок можна зустріти людей, яких не бачив роками. Мені подобається молодь, яка не комплексує, підходить, спілкується, “селфиться”. Здивувало, що навіть діти знають, хто мер міста. Часом, побачивши мене, вигукують: “Мамо, подивися, Клічук іде!” Це приємно, хоча до сьогодні не можу звикнути, що мене впізнають.
– Та все ж у вас є і авто, і навіть водій.
– Мені особисто автомобіль не надто потрібен. Ним більше користується моя мама. Хоч їй 83 роки, вона ще працює. Сама не кермує, тож найняв водія виключно для того, щоби він привозив і забирав маму з роботи.
“Має бути баланс”
– У суспільстві розгорілася дискусія, чи можна витрачати гроші на розвиток міста, якщо треба допомагати війську. Як знайти баланс?
– Уряд і Міністерство оборони України взяли на себе відповідальність підтримувати армію. А місцеве самоврядування має розвивати інфраструктуру міста. Звісно, передусім намагаємося допомагати війську. Але водночас відповідаємо й за те, що відбувається в Чернівцях. Маємо розуміти, що тут залишилися дружини, діти військових. І ми повинні опікуватися ними, щоби вони тут жили в гарних умовах. З фронту повертаються поранені, які пересуваються на візочках, із милицями. А нашими тротуарами навіть на здорових ногах складно пройтися. Також треба створювати умови й для молоді, щоби вона звідси не виїжджала.
Я неодноразово зустрічався з нашими військовими. І ще жоден мені не дорікнув за наші дії. Навпаки кажуть, що їх це тішить, бо вони бачать, як місто змінюється. Тому має бути баланс.
– Які проблеми міста плануєте вирішити за період своєї каденції?
– Серед недоліків, які вказали чернівчани у соціологічному опитуванні, на першому місці – дороги, які справді в поганому стані в Чернівцях, і громадський транспорт. Далі – занедбані спортивні об’єкти, парки, сквери. У цьому напрямку й працюємо. Це якщо говорити про зовнішній вигляд. А є ще те, чого не видно: управління містом, боротьба з корупцією, водоканал… Ми повинні зробити все, щоби місто забуло про проблеми з водопостачанням. Щоби втрат води стало менше, і вона була в кожного чернівчанина 24 на 7.
Хочемо повернути місту минулу славу, щоби всі українці мріяли жити в Чернівцях.
” ”
–>
