На Буковині попрощалися з загиблим Героєм Михайлом Богачиком із Клішковецької громади.
Про це повідомляють Хотинські вісті.
Аби назавжди попрощатися зі своїм командиром, з нульових позицій приїхали четверо його побратимів.
Павло Дмитренко з болем каже, що Михайло загинув на його очах, він власноруч виносив його тіло з поля бою.
“Михайло Володимирович був найкращим командиром, – каже Павло. – Він ніколи не думав про себе, на першому плані завжди були його побратими. За нас усіх переживав, вболівав і намагався прикрити собою від небезпеки”.
“Михайло був у моїй роті, – пригадує побратим-клішківчанин Василь Житняк. – Ми щодня пліч-опліч стояли на позиціях. Він так радів, що отримав звання молодшого сержанта. Казав, що після війни обовʼязково відсвяткуємо це підвищення. На жаль, сьогодні ми назавжди попрощалися з ним. Військові звернулися до Президента із проханням посмертно нагородити нашого відважного командира відділення”.
Уздовж дороги вдячні односельці ставали на коліна, коли зустрічали траурний кортеж з тілом полеглого Героя.
Сім’ю Богачиків у Клішківцях усі знають як “Мишики”. Михайло ніколи не цурався батьківського прізвиська, мабуть, саме тому воно й стало його позивним серед побратимів.
– Хлопці поважали Мішу за досвід й бойові уміння, за те, що сміливий, відважний, підтримував інших і завжди йшов туди, де найважче, – каже брат Олександр. – Побратими жартома величали його “Пан Миш”, бо він, хоч і невисокого зросту, мав кремезну мускулисту статуру. Вони згадують свого командира з великою повагою та вдячністю за спільну службу. Взагалі у брата було багато друзів, адже він досить комунікабельний, веселий, жартівливий. Тільки ніяк не можу вимовити оте “був”… Він назавжди залишиться у наших серцях, думках і спогадах… Наш Мішка, наш Герой! Коли брат був в останній відпустці удома, дуже хотів з усіма родичами, друзями, знайомими зустрітися, поговорити, пригадати минуле… Якось у розмові зі мною зізнався, що має погане передчуття, і не знає, чи ще вдасться побачити усіх. На превеликий жаль, його передбачення здійснилося.
У переддень загибелі Михайло телефонував додому, хотів почути голос мами, тата. Намагався додзвонитися і трьом своїм дітям, котрі разом з колишньою дружиною виїхали закордон, хотів сказати, як сильно їх любить, як сумує за ними, як мріє про зустріч з найдорожчими своїми кровинками… На жаль, голос татуся уже ніколи не почують 15-річний Максим, 13-річний Сашко та 7-річна Ніка.
Михайло був призначений на службу 25 лютого 2022 року.
Загинув під час ворожого мінометного обстрілу в районі н.п. Вербове Пологівського району Запорізької області.
” ”
–>
