Артем й Андрій Драгінди з Чернівців – близнята. Брати долучилися до лав ЗСУ відразу. Кажуть, до останнього не вірили, що вторгнення буде. Та 26 лютого 2022 року хлопці вже були в одному із центрів комплектування.
До війни вони вже мали певні навички – у 2016-му служили в Національній гвардії України, йдеться у публікації ” “.
Читайте також: Двох військових з Буковини нагородили орденом “За мужність” ІІІ ступеня
“Андрій мені перший подзвонив і запитав: “Я йду, ти зі мною?”. Довго не думали, порадилися з батьком й вирішили, що треба йти двом”, – розповідає Артем кореспондентці ” “.
“Черги були величезні”
Хлопці кажуть, що у перші дні їм навіть довелося вісім годин чекати у черзі, так багато було охочих захищати країну.
– Найважче було повідомити про наше рішення рідним. Тато сказав, якщо завжди все робили разом, то й тут повинні або йти двоє, або ніхто. У нього поганий зір, тому він не міг піти. На війні з перших днів і чоловік сестри. Мамі до останнього не казали, зателефонували їй вже з автобуса. Звісно, родичі дуже хвилювалися за нас, бо й ми, й вони розуміють – це може бути квитком в один кінець, – розповідає Андрій.
Вперше військові потрапили під обстріл на Миколаївщині. Тоді їхня бригада й зазнала перших втрат.
– Навчання проходили на одному з полігонів на заході країни, воно тривало всього кілька тижнів. Ночували у наметах, куди через деякий час влучила ракета росіян. Потім нас скерували на Миколаївщину. Були всюди разом. Там вперше потрапили під обстріл росіян. Це, напевно, був найстрашніший момент. Наші позиції здав місцевий хлопчик. Місцеві діти до цього приходили до нас, ми давали їм якусь їжу, цукерки. Було дуже дивно й водночас страшно. Наша бригада тоді втратила одного бійця, в це важко було повірити, – ділиться Артем.
На бойові завдання хлопці йшли також разом. У бригаді Андрій був командиром гармати, а Артем – навідником.
– Мене не хотіли ставити навідником, – каже Артем. – Казали, як це так: брат – командир гармати, а я навідник. Ми довели все ж таки, що так правильно. Я Андрія розумію з пів слова, а він мене.
Андрій з Артемом погоджуються: все ж таки якийсь зв’язок між близнятами є. “Комбат наш знав, що на виїзди ми йдемо разом. Були різні випадки, коли нас хотіли розділити. Але навіть якщо йшло дуже багато людей, командир чув то від одного, то від іншого: “Я все одно йду з ним”.
– На війні ти не знаєш, що з тобою буде завтра. Я пам’ятаю, як ми рятували побратима, в якого настільки сильна рана була на руці, що вона просто світилася. От ця така віра у себе, у своїх побратимів, що ми обов’язково звідси вийдемо чи переживемо це, дуже допомагала. Також дзвінки рідним, їм намагалися хоча б раз на день писати, що все добре. А ще – очікування відпустки. Щоб тобі її дали, треба ще постаратися. І от це очікування також додавало віри, – додають хлопці.
“Собака Арчі завжди зі мною”
На війні багато військових заводили тварин, здебільшого собак та котів, яких підбирали. Артем на війні також завів собаку.
– З Чернівців мене на фронт привезли собаку, якого назвав Арчі. Тепер він зі мною знову у Чернівцях. Це доберман. Проте багато військових підбирали тварин. Хоча були й такі власники, які й гинули заради своїх тварин. Пригадую випадок вже у звільненому Херсоні. Жінка вибігла з укриття, бо не забрала з собою корову. Чоловік дуже просив її не йти, бо окупанти у той момент обстрілювали їх. Врешті, вона потрапила під обстріл і не вижила. Чоловік ніс її мертву на руках у надії, що вона оживе, – додає Артем.
– Спершу вдома в Чернівцях важко було адаптуватися до нормального життя. Йшли одного разу вулицею, а в машині тріснуло колесо, я справді злякався. Думаю, військовим після війни довго доведеться звикати до нормального життя. Та зараз найголовніше – всіма способами винищувати нашого ворога. Думаю, така мотивація у багатьох військових, – додає Андрій.
” ”
–>
