Захисник із села Зарожани Недобоївської громади Олег Романюк пішов добровольцем на фронт. Важко поранений, відмовився від допомоги евакуаційної бригади, тільки щоби врятували його побратима. Самотужки, стікаючи кров’ю, дістався до медиків. За свій вчинок отримав відзнаку міноборони.
Зараз захисник лікується від ран та з нетерпінням чекає, коли його знову направлять на фронт. Каже, буде воювати, доки не переможемо.
“Краще я піду москалям назустріч, ніж вони сюди”
Олег Романюк уже багато років мешкав у Дніпрі. Там одружився, виховував із дружиною двох діток. Розбудовував Дніпропетровський аеропорт. Коли почалася велика війна, йому повідомили: “Аеропорт розбомбили, роботи більше немає, їдь додому”.
Олег бачив величезні черги добровольців до військкоматів і теж рвався туди. Зупиняв благальний погляд діток та дружини.
“Хоч я і довго жив у Дніпрі, проте прописку мав буковинську, – розповідає. – Врешті вийшов указ президента, щоби всі, хто мешкає не за місцем прописки, стали на облік. Це була для мене нагода вирватися до військкомату. Там я відразу почав проситися на війну. Мене спочатку не хотіли записувати, бо я через плоскостопість був звільнений від військової служби, ніколи не служив. Та я наполягав. Мене неохоче, але скерували на медогляд, який я пройшов”.
Тож уже 23 березня 2022 року Олега відправили на навчання.
“Маючи квиток про непридатність до служби, я міг би й досі сидіти вдома, бути з родиною. Мені навіть не було потреби ховатися від мобілізації, переодягаючись у спідниці чи що там ще ухилянти вигадують, – усміхається чоловік. – Але дивився фото та відео звірств із Бучі і уявив: а що, як москалі прийдуть до нас і тут таке чинитимуть? Краще відбиватися від ворога на території, де вже все розбите, потрощене, ніж на своєму подвір’ї. Тому сказав дружині: “Краще вже я піду москалям назустріч, ніж вони сюди”.
Родину боєць відправив на свою батьківщину, до Зарожан. Там старша донька вже почала ходити до місцевої школи. Освоїлася, їй подобається.
“Дружина спочатку не хотіла перебиратися. Та коли неподалік нашого дому в Дніпрі впала ракета, зібралася і поїхала”, – каже.
“Двоє побратимів загинули на місці”
Олег Романюк служив розвідником у складі 46-ої окремої аеромобільної бригади на Херсонському напрямку. Якось їхню розвідувальну групу з п’яти осіб відправили на завдання. Тоді й трапилася біда.
“Ми рухалися вервечкою, обережно, – згадує захисник. – Один із нас усе ж трохи зачепив розтяжку, які тут на кожному кроці, і вона вибухнула. Двоє побратимів загинули на місці. Мене поранило осколками у ногу, руки, голову, всього залило кров’ю.
Побратиму Льові посікло ноги. Тут повернувся п’ятий товариш, якого ми послали по воду, і це йому врятувало життя. Гукаю: “Облиш мене, допоможи Льові”. Кажу це, а сам хтозна, чи можу собі зарадити. На одній руці майже відтяті пальці висять, із вух ллється кров, у голові гуде. Заледве наклав собі турнікет, обмотав голову і пошкандибав із бронею, кулеметом, усім, що було на мені, до іншої групи, яка знаходилася за пів кілометра. Повідомив їм, що трапилося. Від допомоги відмовився, щоби не затримувати їх.
Попросив швидше йти до Льови й рятувати його. Один із товаришів, молоденький хлопчик, зняв із мене чобіт, хотів ногу перебинтувати. Дивлюся, а в нього руки від жаху трясуться. Забрав я в нього той бинт і сам перемотав”.
“Розумів: пів кроку вбік – і підірвуся на розтяжці”
До зони евакуації залишалося ще понад кілометр. З них 150 метрів треба було повзти, бо ці ділянки прострілювалися російськими снайперами.
“Спираючись на лопату, шкутильгав стежкою. Розумів, що це небезпечно: можу не зорієнтуватися, пів кроку вбік – і наткнуся на розтяжку. Від турнікета почала німіти нога. Трохи попустив – і далі пошкандибав. Та найгірше було повзти: у ці моменти ставало дуже зле, відчував, що от-от, і знепритомнію. Все ж якось Бог дав сил дістатися до побратимів. А через кілька хвилин принесли Льову. Я за нього дуже хвилювався. Ми разом працювали у Дніпрі, воювали пліч-о-пліч із самого початку. Його повезли до лікарні. Операція тривала чотири години. На жаль, серце не витримало… Це була дуже важка втрата. Та, бачить Бог, я зробив усе, що міг, щоб його швидше врятували…” – згадує військовий.
Зараз боєць відновлюється після поранень та чекає розпоряджень командування. Каже, буде на війні до перемоги.
“Мені вдалося зберегти пальці на руці. Заборонив лікарям їх ампутувати, просив пришити. На щастя, прижилися, – зізнається захисник. – Діти, дружина просять залишатися вдома. Мовляв, я вже своє повоював, досить. Але я буду воювати до кінця. Поки ми не переможемо”.
За свій самовідданий вчинок Олег Романюк отримав відзнаку Міністерства оборони України “За поранення”.
“Усі вітають. Це приємно. Але я йшов на війну не за медалями. Просто хочу помститися за загиблих побратимів і захистити свою сім’ю, країну”, – каже військовий.
Здійснено за підтримки Асоціації “Незалежні регіональні видавці України” в рамках реалізації проєкту Хаб підтримки регіональних медіа. Погляди авторів не обов’язково збігаються з офіційною позицією партнерів.
” ”
–>
