Олексій Мамчій не дожив до свого 41-річчя два місяці. Був за кілометр від лінії фронту, тоді як його дружина Любов перебувала на самій передовій. Здавалося би, небезпека загрожувала їй… Та сталося по-іншому…
13 квітня ворожий безпілотник перетнув лінію розмежування і скинув міну на позиції українських підрозділів. Один із осколків потрапив Олексієві в голову… Через кілька днів воїна поховали на Алеї слави в Чернівцях…
Про це йдеться у публікації
А п’ять років тому, 13 липня 2016 року, на блокпосту поблизу Авдіївки під час мінометного обстрілу загинув молодший брат – Станіслав Мамчій. До свого 33-річчя він також не дожив два місяці.
У родині Мамчіїв із трьох синів залишився лише наймолодший – 31-річний Євген. Хлопець також тричі ходив на фронт добровольцем. На щастя, він повернувся додому живим.
“Завжди давали синам свободу вибору”
Батьки хлопців Тетяна та Юрій Мамчії виплакали вже всі сльози. Кажуть, їм хочеться, щоби пам’ять про їхніх синів жила якомога довше у серцях людей.
Ми зустрічаємося з ними поблизу Центральної площі. Кремезний чоловік із вусами та невисока жінка у чорній хустці… Батьки йдуть до меморіалу загиблих воїнів і зупиняються перед фото сина Станіслава…
“Із цими втратами неможливо змиритися і звикнути до них, – каже батько Юрій Мамчій. – Рана не загоюється. Просто з часом притуплюється біль. І ти вчишся з ним якось жити… Раніше одного згадували, тепер уже двох… Щось робиш вдень, щоби трохи відволіктися, не бути наодинці з думками. Дружина на роботу ходить. Працює листоношею на “Укрпошті”.
Цікавлюся у пані Тетяни, чи люди, яким приносить пошту, знають про її горе.
“Та, знають. Більшість співчуває. Але є такі, що дорікають: “Нащо ви пустили синів на війну? Треба було не пускати!” Це дуже боляче чути. Бо ж як ми могли пустити або не пустити? Ми завжди давали дітям свободу вибору. Як можна заборонити дорослим чоловікам робити те, що вони вважали своїм обов’язком?!” – не стримує емоцій жінка.
“Ми ніколи не намагалися “відмазати” синів. У дружини є родичі в Росії, які пропонували: “Присилайте дітей сюди, ми їх сховаємо”. У нас розмова з ними була коротка: “Що ви ліпите? Краще не будемо цю тему зачіпати”. Хтось же мусить захищати Україну, – переконаний батько. – Бо якщо той не пустить, цей не пустить, хто ж тоді воюватиме? Ми поважали вибір своїх синів і підтримували, як могли. Ніколи не дорікали їм, мовляв, “нащо ти пішов”. Коли під час мобілізації середньому синові Станіславу прийшла повістка, він ні хвилини не вагався. Взяв повістку і через два дні поїхав. Казав: “Чого я буду ховатися?” Менший, Євген, ще на початку 2016-го пішов на війну добровольцем. Хоча Станіслав звідти телефонував йому і радив: “Не йди, тут війна, це тобі не забавки”. Але він пішов. А потім вже й старший, Олексій, підписав контракт і пішов воювати”.
Зустрів кохання на передовій
Станіслав – досвідчений боєць, у минулому спецназівець, – мав дуже добре серце. Він навіть у ворогів не міг спокійно стріляти. “Телефонував і казав: “Тату, я за 60 метрів від ворога. Я їх бачу, але коли стріляю, молю Бога, щоби нікого не вбив…”
Пан Юрій згадує випадок зі шкільних років, пов’язаний із середульшим сином.
“Усі наші сини навчалися у 19-ій школі на вулиці Хотинській у Садгорі. Ми жили поряд зі школою – дві хвилини ходу. І от якось на батьківських зборах мені вчителька каже: “Відпускайте, будь ласка, сина до школи раніше, бо він не встигає на маршрутку”. Я був дуже здивований: як то, не встигає на маршрутку? З’ясувалося, Стасик собі з дому чув, коли пролунає дзвінок на урок, і вже тоді біг до школи. А вчителька вирішила, що він добирається маршруткою на навчання. Та загалом наші сини добре навчалися, захоплювалися спортом. Стас був майстром спорту з хокею на траві, Женя – кандидат у майстри спорту. Льоша дуже добре розбирався в автомобілях. Він міг із купи металобрухту зробити машину на ходу. Наприклад, в зоні ООС йому видали автівку, молодшу від нього всього на три роки. Ніхто не вірив, що вона зможе їздити. Та Олексій зібрав її з запчастин, які вимінював у місцевих за консерви. Там щось знайшов, тут… Усі були вражені”.
На фронті він працював старшим водієм зенітно-ракетного відділення, тоді як дружина Любов – на самій передовій.
“Ми більше за неї хвилювалися, – зізнається пан Юрій. Льоша був переконаний, що все з ним буде добре. Казав: “Я тут кілометр від передової, при штабі, на машині, що зі мною може трапитися”. Але… Осколок залетів під каску… Льоша був високим на зріст…Був би трішки нижчим, вижив би…”
“Нічого не треба, тільки поверніть дітей”
Олексій також мав дуже добре серце. Він зав’язав теплі стосунки з місцевими.
“Був вражений, наскільки убого живуть деякі з них. У одній сім’ї семеро дітей, мати п’є, діти бігають голодні, босі… Віддавав їм свій сухпайок, цукерки купував… Дітлахи, бачивши його, мчали до воріт і махали руками. Одна дівчинка питала: “А де мій сік? Ти привіз мені сік?” – розповідає батько.
У самого Олексія Мамчія є 18-річна донька від першого шлюбу. А свою другу дружину він зустрів минулого року на фронті.
“Вона перебувала на різних посадах, серед яких – номер обслуги кулеметного відділення, – провадить пан Юрій. – Тоді, коли Олексій та Любов познайомилися, вона працювала кухаркою на Донеччині. Хоча вона також із Чернівців, проте доля звела їх саме на війні. Через деякий час пара приїхала до рідного міста і розписалася. Потім разом і поїхали на чергову ротацію. І тут Олексія вбили… Люба не могла в це повірити. Не могла усвідомити, як так: загинув саме він, а не вона, хоча була на передовій. Вони були такі щасливі, щойно знайшли одне одного, і тут все обірвалося в одну мить…Тепер вона знову хоче їхати на фронт. Як каже, “до своїх”. Бо тут, зізнається, не витримає…”
Пані Тетяна розповідає, що Станіслав знав про те, що недовго житиме.
“Пригадую, коли ми починали зі Стасом розмови, що добре було б йому вже одружитися, знайти постійну роботу, він казав: “Мамо, не хвилюйтеся, я вас забезпечу”. Ми дивувалися, як? І жартували, хіба що банк пограбує. Але він наполягав: “Не хвилюйтеся! Ви в мене не залишитеся ні з чим”. А ще додавав: “Я знаю, що мені недовго жити”. А потім промовив: “Якщо доживу до 33, то буду ще довго на вашій шиї сидіти”. “Звідки ти знаєш?” – допитувалася я. “Мені сказали”, – відповів. До свого 33-річчя Стас не дожив два місяці…”
У Тетяни та Юрія Мамчіїв залишився єдиний син – Євген. З війни він повернувся з контузією. Батьки вірять, що Женя не залишить їх самих і не піде знову воювати, хоча певності не мають. У будь-якому разі вони собі постановили – триматися. Адже їм треба ще наступного року Олексієві пам’ятник поставити. Та й молодшого сина підтримати.
“Держава нам виплатила кошти за старшого сина, тепер оформляють за Олексія. Але нам нічого того не потрібно – аби діти були живі. Деякі люди кажуть: “Ну, ви ж за Стаса багато отримали, ви ж розбагатіли!” На що я відповідаю: “Вертаю вам все, але давайте поїдемо на Годилів, і підніміть мені його з могили. Але не таким побитим, яким він зараз там лежить, а щоби був живий-здоровий!” – на очах матері з’являються сльози.
Пані Тетяна додає, що відколи загинув старший син, у їхньому помешканні перед його фото завжди горить запалена свічка. Тепер їх уже дві…
“Вранці прокидаємося і запалюємо. Залишаємо вогонь навіть, коли йдемо з дому. Поверхаємося. Якщо згасла – знову запалюємо. І так, поки не ляжемо спати. Зараз уже дві свічки горять… Не можна залишити синів там без сонця, тепла… Вони завжди в наших думках…”
