Фото надані Василем Паламарюком
Підрозділ “Бойові гуцули” зі 107 окремої бригади Сил територіальної оборони Буковини – це рішучі, сміливі люди, які з початком війни пішли захищати свій край.
“Бойові гуцули” одними з перших серед батальйонів буковинської тероборони вирушили в зону бойових дій і відтоді постійно перебували на передовій. Вони звільняли окуповані території Харківщини, Донеччини, Луганщини. І так – уже майже півтора року. А нещодавно, 21 червня, батальйон відзначив п’ять років із дня заснування.
Про це йдеться у публікації ” ” від 27 липня, пише molbuk.ua
“Заходили на позиції “дорогами смерті”
“Гуцулам” сняться їхні любі серцю гори, ліси, вони сумують за родинами. Та розуміють: мусять зробити все, щоби не пустити ворога далі.
Більше про “гуцульський батальйон” розповів ” ” відповідальний за роботу зі ЗМІ капітан Василь Паламарюк.
“Бойові гуцули” – один із небагатьох батальйонів, які формувалися в межах колишніх Вижницького, Путильського районів, частини Вашківецької громади. Усіх нас об’єднують гори, – каже Василь Паламарюк.
Читайте також: “Будемо стояти до кінця”: “Бойові гуцули” з Буковини рішуче налаштовані на перемогу України – відео
Левову частку батальйону склали резервісти. Офіцери запасу – у цивільному житті це вчителі, лісничі. Кадрових офіцерів небагато, переважно керівництво.
“Коли наш батальйон перевели в зону бойових дій, хлопці не побоялися, мужньо захищають країну”, – зауважує.
У квітні минулого року “гуцули” виїхали звільняти окуповані села довкола міста Ізюм на Харківщині.
“Там йшли стрілецькі бої, тож ми мали змогу відчути справжній смак війни і набути першого досвіду бойових зіткнень”, – зазначає Василь Паламарюк.
Після цього батальйон перевели на напрямок Кремінна-Лиман на Донеччині. Там теж було дуже гаряче.
“На початку року тільки й чулося, що про бої за Бахмут. Але до нього було відносно легко доїхати – туди вела центральна асфальтована дорога. І всі журналісти їхали туди, швиденько все знімали і вшивалися. Тож і не дивно, що усі населені пункти в зоні Бахмута були широко розпіареними.
Ми ж перебували за 40 кілометрів звідти, але журналісти, які до нас навідувалися, не дуже хотіли заходити під Кремінну і прориватися тими дорогами смерті, куди наші хлопці заходили на позиції”, – пояснює.
“Спершу складно розрізнити, хто стріляє: наші чи по нас”
Там, серед пекельних обстрілів, “гуцули” зустріли Різдво.
“З екранів телевізорів Путін говорив про “день перемир’я” на Різдво, нібито не буде обстрілів. Того ж вечора я вийшов із приміщення і побачив, як на околицях Лиману вибухають фосфорні боєприпаси. От тобі й “перемир’я”. Утім, відколи це ми вірили їхнім словам?” – розмірковує боєць.
Потім батальйон ненадовго перевели на Чернігівщину.
“Там все одно відбувалися обстріли, нам так само прилітало від ворога. Просто по нас не гатили таким шквальним вогнем, і втрат було менше”, – зауважує капітан.
Невдовзі батальйон повернули на Лиманський напрямок. Так “гуцули” знову опинилися в епіцентрі боїв.
У таких напружених умовах допомагає триматися набутий за час військової служби досвід, каже В. Паламарюк.
“Військовослужбовці більш стримані у своїх емоціях, навчені. Вони вже не ховаються від будь-якого пострілу, розуміють, що таке “вихід” і “прихід”. Коли бійці тільки потрапляють на фронт, їм досить складно розрізнити, хто стріляє: наші чи по нас. З часом починаєш розрізняти звуки тих чи інших снарядів, розуміти, наскільки близько вони падають”.
Співрозмовник не приховує: багатьом, особливо на початку, буває морально важко в таких умовах.
“Навіть по собі знаю, – визнає пан Василь. – Якось за сімейними обставинами приїхав на кілька днів у відпустку додому. На здивування дружини, коли почав кипіти чайник на кухні й пролунав специфічний свист, я сховався під стіл. Військовослужбовцям, які повертаються з війни, ще треба адаптуватися до мирного життя, і це не так легко…”
“Мріємо знову ходити з рідними в ліс по гриби”
Допомагає підтримка родини. Навіть дзвінок додому раз на кілька днів додає сил.
“Мобільний зв’язок тут часто відсутній навіть за пів сотні кілометрів від зони бойових дій. А вже на самій передовій його взагалі немає, бо всі вишки перебиті. Тому військові телефонують рідним уже після виходу з позицій. Це може бути через три, п’ять днів, тиждень, залежно від завдання. Родина весь цей час дуже хвилюється. І коли вони врешті знову зідзвонюються – скільки ж радості, любові чується в їхніх голосах!” – усміхається військовий.
Підтримують також рідні громади, влада, волонтери. Навідуються, привозять захисникам автомобілі та інші потрібні речі, переказують кошти.
“Але це війна, багато речей є розхідними матеріалами. Наприклад, дрони. Вони коштують від 200-300 тисяч, а у боях їх втрачається велика кількість. Тому потреба постійно існує”, – зауважує капітан.
На запитання, чи сумують за горами та лісами, Василь Паламарюк відповідає: “Часто військові, відновлюючись після виходу на позиції, заходять в інтернет, і їм скидають фото та відео наших гірських полян із грибами. Усі з ностальгією згадують минулі безтурботні часи й мріють про ті дні, коли вони з сім’ями знову підуть у гори по гриби та ягоди…Але що ж поробиш, війна. Чим далі в степах будемо тримати ворога, тим вільніше дихатимуть гори…”
” ”
–>
