Олег Ангельський – визнаний у світі науковець з кореляційної та сингулярної оптики, член-кореспондент Національної академії наук України, перший українець, нагороджений міжнародною премією імені Галілео Галілея. А також почесний і привілейований член багатьох міжнародних товариств та інститутів.
Ми поспілкувалися з ювіляром, якому сьогодні, 5 травня, виповнилося 65 років.
“Міг би зробити набагато більше”
– Пане Олеже, як відзначатимете таку гарну дату?
– Досить скромно – у сімейному колі. Будуть лише рідні та найближчі друзі. 65 років сприймаю як черговий етап у житті. Хочеться зробити ще дуже багато. Про пенсію навіть не думаю. Хоча чим старшим стаю, тим менше хочу радіти з приводу днів народження.
– За ці роки встигли зробити досить багато…
– Якщо ставитися до себе критично, здається, що міг би зробити набагато більше. Це стосується моєї наукової діяльності. Можливо, деякі напрями залишилися поза моєю увагою. Якби раніше зайнявся ними, ймовірно, досягнув би більшого.
– Що вважаєте найбільшим своїм досягненням?
– Для мене важливе все, що я зробив. Це як діти. Хіба можна сказати, хто з них кращий?
– У вас дуже багато наукових звань. Які з них особливо дорогі?
– Напевно, те, що мене обрали дійсним членом Міжнародного товариства інженерів-оптиків та Американського оптичного товариства. А ще я привілейований член Інституту фізики Великобританії, дійсний член Європейського оптичного товариства, член-кореспондент Національної академії наук України, входжу до списку тисячі наукових талантів світу. Дорогою для мене є також міжнародна премія імені Галілео Галілея. У науковому світі це велике досягнення.
“Дуже люблю збирати гриби”
– Часто буваєте за кордоном. Не хотіли залишитися в якійсь країні?
– Ніколи не хотів. Мені подобається поїхати кудись, з колегами поспілкуватися. Тиждень-два – не більше, потім тягне додому. Хоча пропозиції надходили. Але я був категорично проти. І ніколи не пожалкував. Зате багато моїх колишніх студентів працює у США, Канаді, Німеччині, Великобританії. А до Чернівців приїжджали найвідоміші вчені з 25 країн світу на конференцію з кореляційної оптики, яку ми постійно організовуємо.
– На конференціях виступаєте англійською. Де так добре вивчили її?
– Як усі, вивчав у школі та університеті. А потім усе забув. Коли почав їздити за кордон, довелося брати викладача і починати все з нуля. Вся наша кафедра вивчала англійську. Ми співали дитячі пісеньки – і так формували свій словесний запас.
– У 33 роки ви захистили докторську, а в 34 вже стали професором…
– Завдяки моєму шефові В’ячеславу Полянському. Він постійно підганяв мене: “Ангельський, треба працювати”. Я був наймолодшим доктором наук і професором в університеті. Хоча в той час не думав про звання. Просто було цікаво щось робити й отримувати результати.
– Займаєтеся наукою, очолюєте Інститут фізико-технічних та комп’ютерних наук ЧНУ… Як встигаєте?
– Сформував гарний колектив. Тепер головне – правильно розподілити обов’язки. Складаю план на кожен день і записую в щоденник. Поступово закреслюю виконані пункти. Зазвичай встигаю зробити все, що напланував.
– Якби не стали науковцем, чим могли б займатися?
– Напевно, спортом. Школярем виступав за Вижницький район з гандболу і навіть був чемпіоном області. Інколи грав зі студентами у футбол. А зі своїм собакою вранці та ввечері влаштовуємо крос.
– Часто виїжджаєте із сім’єю на відпочинок?
– Не так часто, як хотілося б. Але сім-вісім разів на рік вибираємося з дружиною в гори до друзів на дачу Випиваємо з хлопцями сто грамів під шашлик. А потім йдемо в ліс збирати гриби. Дуже люблю це заняття. У нашій компанії я на другому місці за кількістю знайдених грибів. Зате риболовлею не особливо захоплююся – не можу довго всидіти на одному місці. Якби бігати з вудкою навколо озера, то так можна було би рибалити (сміється, – авт.).
– Чим займаються ваші діти?
– Донька Алла закінчила аспірантуру, працює начальником наукової частини ЧНУ. Син Павло працює в поліції, зараз воює в Збройних силах України.
– Про що мрієте?
– Щоби настав мир в Україні. І щоби наші наукові винаходи частіше впроваджували в життя та приносили користь людям. Хочу ще довго працювати. Робота допомагає мені постійно тримати себе в тонусі. Для мене важливо ставити перед собою мету, яку важко досягти. До чогось дійшов – зупинився, порадів, і треба йти далі. Стояти не варто. Бо інші переженуть.
” ”
–>
