Фото надала Анастасія Шкворець-Кіріченко
Понад два роки на Буковині психологиня Анастасія Шкворець-Кіріченко працює з переселенцями. Сама ж Анастасія родом з Запорізької області, із селища Комишуваха.
26 лютого 2022 року вона переїхала на Буковину і почала облаштовувати своє життя в новому місці, пише molbuk.ua
“На Буковині, у селищі Лужани, чоловік має рідних, тож на третій день війни ми із сином переїхали саме сюди, а сам чоловік вступив до ЗСУ. Ще до переїзду він мені розповідав, що в цьому регіоні дуже приємні люди, гарні краєвиди, цікаві традиції та культура. Після переїзду я мала змогу сама в цьому пересвідчитися”, – усміхається Анастасія.
На Анастасію та її 10-річного сина чекав період адаптації на новому місці в селищі Лужани. Щоб знайти нову роботу, Анастасія ледь не щодня їздила до ЦНАПу (ред. – Центр надання адміністративних послуг). Вже з часом психологиня влаштувалася на роботу у школі в Чернівцях, там вона пропрацювала шість місяців. Пізніше Анастасії запропонували роботу у благодійній організації Ukraine Shelter, яка надавала тимчасове житло переселенцям.
“Мені пощастило, що на початку війни не було проблем з пошуком житла. Про це мало згадують, але насправді для переселенців перша проблема – знайти житло на тривалий термін. Також були труднощі з пошуком роботи. Але зараз не вважаю це проблемою, бо впродовж всього часу зі мною завжди були рідні, які могли підказати, куди звернутися, де можна щось взяти або ж придбати”, – розповідає переселенка.
Психологиня зізнається, що війна змінила мислення.
“Раніше часто забивала голову побутовими проблемами, але зараз розумію, що моє єдине бажання – проживати кожен момент на повну”, – каже жінка.
Досвід пережитого допоміг жінці й у роботі, коли Анастасія почала працювати з переселенцями у благодійній організації.
“Іншим переселенцям я допомагала власним досвідом та енергетикою. Людям, які пережили такий складний період в житті, важливо відчувати, що ти їх розумієш, що ти також переживаєш їхній стан, – каже Анастасія. – За весь час, поки я працювала з переселенцями, я помітила їхній постійний запит: “А що чекати завтра?”. У них була невизначеність, яка їх постійно тривожила. Вони не могли працювати, з кимось спілкуватися, вони просто закривалися в собі. Довелося докласти величезних зусиль, щоб їх інтегрувати в нове життя. Ми запрошували місцевих жителів в організацію, робили вечорниці, обмінювалися номерами телефонів. Я доносила головну думку – жити тут і зараз. Сьогодні потрібні позитив і взаємопідтримка, ми повинні розуміти, що мир буде, проте не можна прив’язуватися до якихось часових рамок. Треба спілкуватися, працювати, читати, розвиватися, бути чимось корисними”, – каже психологиня.
” ”
–>
