До 72-ої річниці з дня народження легендарного композитора з Буковини Володимира Івасюка опублікували серію “Спогадів найрідніших” про митця.
Їх можна побачити на Facebook-сторінці Чернівецького обласного меморіального музею Володимира Івасюка, пише molbuk.ua
Тут – спогади батька, матері, сестер Володимира про його народження та дитячі роки.
Зокрема, ось такий запис, присвячений синові, свого часу зробила мати композитора Софія Івасюк, згадуючи день його народження:
“4 березня 1949 року під акомпанемент небувалої зимової завірюхи, при каганці (електричні дроти обірвав вітер) в тяжких муках матері народився син, це був ти, сину. Синочок виявився гарно розвинутою дитиною, вагою 3700 кг. Коли через місяць мене покликали на роботу, до нас прийшла Міля, твоя няня, а ще через три місяці ми сім’єю поїхали в Бердянськ до моєї мами. Твоя бабуся, Лепестина, дуже радо нас зустріла, вона жила біля дочки Марії. На море я рідко ходила, боялася тебе брати в таку спеку, а тато після північних таборів насолоджувався морем і південним сонцем. Мені здавалося, що ти дивився якось здивовано на безмежну гладь водяного простору. Мені хотілося б, щоб ти, сину, ріс у нас красивим, щоб у тебе була прекрасна душа.
Бабуся хоч і була згорьована смертю трьох синів і чоловіка, була ще красивою і розсудливою жінкою, вчила мене, як поводитися з тобою, щоб ти ріс здоровим. Я більше писати не можу, рука не слухається…”
А ось що писав батько, Михайло Івасюк у “Монолозі перед обличчям сина”:
“Вся велич, краса і поезія світу — у цій крихітній істоті, яку я несу, мов найкоштовніший скарб, у нашу хату. Це — мій син. На теплій селянській печі дружина розповиває його дуже обережно й трошки невміло, навіть боязко, ніби він із тонкого й крихкого скла, і зиркає на мене згорда, її погляд неначе промовляє: “Дивись, якого сина я тобі подарувала!”. Прилягаємо з двох боків і розглядаємо його, мов якесь небувале чудо.
Син вдерся всесильним володарем нам у свідомість і на все горло кричить, що в повісті нашого життя починається нова сюжетна лінія, що ми вже стали справжньою родиною, адже дитячий крик — то цемент, який перетворює родину в моноліт, примушує забувати все дрібне, несуттєве в наших взаєминах, щоб не заважало творити з цього безпорадного крикуна Людину.
Розглядаю сина довго і жадібно, очей не можу одвести. Шукаю у ньому своїх рис. Яке ніжне це дитинча! Гладжу теплою рукою його рожеве тільце і не тямлюся з утіхи.
Моя радість тьмяніє трохи від того, що по личку, уздовж носика, пропалено дві чорні доріжки. Це краплі ляпісу котилися з очей, залишаючи після себе чорний слід. У голові ворушиться думка, що син при своєму народженні заплакав чорними сльозами. Мені страшно від цієї думки, відмахуюсь від неї, мов од лютого шершня”.
Нагадаємо, сьогодні великому композиторові виповнилося би 72 роки.
